Хто не лінується, живе гідно

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Могилів-Подільський район

Вінницької області.

Фото автора.

З видолинка, густо всіяного горбочками-мурашниками, дув холодний пронизливий вітер, над ставком гнулися й рипіли старі верби, а в літній кухні Василя і Ніни Заярнюків по-літньому тепло. До домашнього затишку додався і гарний настрій господарів — якраз молодший син Олександр приїхав із фронту у відпустку та ще й привіз до дідуся з бабусею внучаток Софійку і Марійку. Ото радість людям, на все село!

«УПЕРШЕ від початку війни Саша додому приїхав. Живий і здоровий! — не приховує щастя Василь Іванович. — Він у нас бойовий офіцер, був учасником АТО з 2014-го по 2019-й роки, потім звільнився зі служби, поїхав за кордон на заробітки. А як напали окупанти, то вже 28 лютого повернувся з Італії, де працював далекобійником, і знову взяв зброю в руки… Він небагатослівний, про свою службу майже нічого не розповідає, а ми не допитуємося. Б’ємо, каже, ворога так, як треба, ми їх сюди не просили, нехай пощади не чекають…».

Шкода, що поспілкуватися з Олександром у мене не вийшло. Того дня він не мав вільної хвилини: поїхав на СТО у Котюжани, потім у Муровані Курилівці, аби «перевзути» батькового помічника – трактор ДТЗ-504… Гуму на ньому не міняли відтоді, як вісім років тому Василь Заярнюк купив трактора. А він і справді незамінний підсобник у їхньому великому домашньому господарстві.

«Не знаю, що б я робив без цього «китайця», рук на все не вистачить, а так ще й маємо увесь причіпний інвентар до трактора, дві сівалки, розкидач добрив, обприскувач. Зараз ми тримаємо корову, тільну телицю, вгодованого бика, шестеро великих свиней, дев’ять підсвинків, багато курей, є пасіка. А був час, коли дружина в Італії заробляла гроші, а я сам доглядав семеро свиноматок, шість корів, а бика вигодував на дев’ять центнерів…»

На цьому кутку Обухова, що називається Садиби, Василь і Ніна Заярнюки поселилися з молодих років. Купили не нову, але добротну хату, а всі прибудови, що тепер тут є, зробили власними руками. До того ж попід верби, на межі із сільським пасовищем, через увесь город ставок викопали, зарибок запустили…

Аби розвивати власну справу, розширили її за рахунок трьох навколишніх спорожнілих садиб із городами. Посадили там більш ніж півтора гектара саду, де ростуть яблуні, груші, сливи, вишні, абрикоси, черешні.

64-річний Василь Заярнюк родом із маленького села Йосипівка колишньої Лучинецької сільради. За фахом професійний водій. Трудився в колгоспі, на будівництві Дністровської ГЕС, спробував заробітчанського хліба далеко від дому, але кращого місця для проживання ніде не вихвалив — тут йому все миле серцю і дороге душі. На Садибах виросли їхніх троє рідних і двоє взятих під опіку дітей.

«Доля нас із Ніною шліфувала з першого року подружнього життя, — повертається у далеке минуле Василь Іванович. — Нас не хотіли розписувати, бо дружині не було ще й сімнадцяти. А коли домоглися свого і стали подружжям, то таке випробування звалилося на нас, що болісно й згадувати… Мій старший брат Микола і його дружина Люба трагічно загинули. У них залишилися дванадцятирічний Вадим і трирічний Василь. Моїй мамі не віддали дітей під опіку, а нам дозволили. Тільки Господь Бог знає, як ми самі спиналися на ноги і піднімали своїх та братових дітей, які стали для нас рідними. Всі однаково зігріті нашою любов’ю і теплом. А нині маємо шестеро внуків і завжди раді, коли вони приїжджають до нас у гості».

Аби дати дітям освіту, допомогти із житлом, Заярнюки поїхали працювати до Італії. Ніна пробула там вісімнадцять років, Василь удвічі менше. Підвело здоров’я: переніс операцію, лікувався. Вирішив повернутися на Батьківщину, рідні стіни, як відомо, помагають.

Коли ступив на рідний поріг, то, щоб не перейматися обтяжливими думками про розлуку зі своєю половиною, відразу впрягся у фермерського воза — взяв для обробітку земельні наділи у земляків, став розводити велику рогату худобу, свиней, домашню птицю… Це було для Василя Заярнюка більше ніж бізнес — життєва необхідність знайти себе в сучасному складному житті.

Попри труднощі він не зійшов із дистанції. І сьогодні з певністю каже: «Хто не лінується, той живе гідно…».