• Від Уругваю-1930 до Катару-2022

Третій чемпіонський титул бундестіму

Микола МОТОРНИЙ.

14-й чемпіонат світу з футболу відбувався з 8 червня по 8 липня 1990 року в Італії. Вона стала ще однією країною, що вдруге прийняла світову футбольну першість, після Мексики, де тривав попередній мундіаль.

Голосування за вибір країни—господарки ЧС-1990 пройшло 19 травня 1984 року у швейцарському Цюриху. Єдиним конкурентом Італії за право прийняти світову першість був Радянський Союз, який поступився, набравши 5 голосів проти 11 в італійців. Вважається, що на рішення не надавати права СРСР проводити світову футбольну першість вплинув оголошений останнім бойкот літніх Олімпійських ігор 1984-го. Щоправда, офіційно президент ФІФА Жуау Авеланж це спростовував.

Фахівці вважають, що фінальний турнір 1990 року був найменш видовищним за всю історію чемпіонатів світу. Середня результативність матчів становила рекордно низькі 2,2 гола за матч. Крім того, на турнірі було показано рекордні на той час 16 червоних карток, включно із першим за історію вилученням у фінальному поєдинку. У багатьох іграх команди робили акцент на обороні або відверто грали на нічию, не бажаючи ризикувати і проводити масовані атаки. Аналіз цих проблем вилився у запровадження відразу двох масштабних нововведень у світовому футболі — правила трьох очок за перемогу (замість двох) у турнірах, що проходили за коловою системою, а також заборони воротареві грати руками після передачі від партнера по команді. Ініціативи мали відповідно створити додатковий стимул грати на перемогу та пришвидшити розіграш м’яча у захисті, що в обох випадках пішло на користь видовищності.

На етапі кваліфікаційного раунду боротьбу розпочинали 116 команд. Відбіркові змагання стартували у квітні 1988 року. Визначилися 22 команди, що приєдналися до господарів, збірної Італії, та чинних чемпіонів — збірної Аргентини у фінальній частині чемпіонату світу. Серед цих команд було відразу три дебютанти — команди Коста-Рики, Ірландії та ОАЕ, для яких це була перша світова першість. Серед команд, яким не вдалося пробитися на чемпіонат світу-1990, — півфіналісти попереднього мундіалю — команди Франції і Польщі.

Матчі турніру приймали 12 стадіонів у 12 містах Італії. Тільки на чотирьох із них відбувалися матчі ЧС-1934. Два збудували спеціально під чемпіонат світу-1990. Решта арен були суттєво модернізовані додаванням місць для глядачів, встановленням дахів, прибиранням бігових доріжок та перекладанням газонів. У більшості випадків кошториси будівельних робіт були перевищені, і загальна їхня вартість становила майже 935 мільйонів доларів.

Аналогічно до попереднього ЧС участь у фінальній частині першості брали 24 команди, які на першому етапі змагалися у шести групах по 4 у кожній. Збірні були розподілені між чотирма кошиками для жеребкування, розподіл відбувався за умовною «силою» команд, для визначення якої використовувалися їхні результати на попередній світовій першості 1986 року, а в деяких випадках — додатково і на ЧС-1982.

Далі на відміну від формату ЧС-1982 проводився не другий груповий раунд, а відразу плей-оф за олімпійською системою. Він починався зі стадії 1/8 фіналу, учасниками якого ставали не лише команди, що посіли перші і другі місця у своїх групах, а й чотири найкращі команди із шести, які завершили груповий етап на третіх місцях.

Збірна СРСР виступала у групі «В». Радянські футболісти програли командам Румунії та Аргентини з однаковим рахунком 0:2. А потім обіграли збірну Камеруну — 4:0. Цього виявилося недостатньо — збірна СРСР фінішувала останньою в групі.

Переможцем турніру, втретє за свою історію, стала збірна ФРН, яка у фінальному матчі на стадіоні «Стадіо Олімпіко» в Римі мінімально, завдяки єдиному голу, забитому Енді Бреме (на фото ліворуч) з пенальті наприкінці гри, здолала збірну Аргентини, взявши таким чином реванш за поразку у фіналі попередньої світової першості. У матчі за третє місце італійці перемогли британців — 2:1.

Найкращим бомбардиром турніру став італієць Сальваторе Скіллачі, на рахунку якого шість м’ячів. Загалом 75 гравців забили 115 голів.