• Сокровенне

Радість щодня

Іван ВОЗНЮК.

Житомирська область.

 РОКИ мої, роки... Коні норовливі...

Чого тільки не довелося звідати на своєму віку: було і радісне, і сумне. Невблаганний час поглинає все, а ми його частенько ще й підганяємо. Живеш собі, літа не лічиш, та ось настає мить, коли хочеться зупинитися, озирнутися. І пригадати.

Я свої коні-роки напою... приємними споминами. Хіба їх мало? Ось вона вибігає з гуртожитку — в темно-зеленому пальті, застебнутому на верхній ґудзик, із синьою стрічкою в косах... Вона мене ще не помітила, а я не тільки побачив її, а й зрозумів: це та, яку я шукав, доля моя.

Щоденні наші побачення зливалися в єдиний, довгий, як осінній вечір, поцілунок. Молодим, красивим, дужим і впевненим у собі, нам бракувало тільки одного – уміння передати одне одному всю ніжність своїх душ. Хіба ми думали тоді про незворотність чи скороминучість життя?

Вдруге час зупинився для мене, коли народився син. Пригостившись на радощах чарчиною, я без угаву співав на весь будинок, доки сусіди з під’їзду не попросили зменшити звук «радіоли».

Я гарцював, немов коник, коли мою першу велику статтю надрукувала солідна українська газета. У всі ті миті час зупинявся — життя здавалося вічним.

Багато щасливих миттєвостей випало на мою долю. А коли траплялись неприємності, я просив небеса, щоб час збігав швидко-швидко!

Прожиті роки змушують замислитися. Зникле минуле, незавершене сьогоднішнє й поки що не здійснене майбутнє зустрілися у мені, нагадавши: потрібно дорожити часом. Я також зрозумів, що, саме радіючи кожному дню, ми гальмуємо невпинний біг часу до розчинення у вічності...