• Між нами, жінками

Як я стала щасливою

Гарафина МАКОВІЙ.

с. Великий Кучурів

Сторожинецького району

Чернівецької області.

МРІЯЛА я про любов велику. Та набралося мені вже два десятки літ, а любові нема. Вирішила: як тільки порядний хлопець трапиться — піду за нього. Хай і без любові.

І ось познайомилася з хлопцем. Лежала душа чи ні? «Мусить лежати, — наказувала собі, — він же обрав тебе з-поміж інших, помітив. Уже за це шануй його».

Відгуляли весілля. І одразу життя вирішило випробувати мене: не сподобалась я свекрусі.

— Дивись, аптекарша яка, — дорікала вона мені на мої зусилля навести скрізь лад.

— Що, комісія має прийти?

Мовчу, бо то ж його мати. «Вона йому життя дала, — тверджу собі, — треба її за це шанувати». Вихоплюю роботу в неї з-під рук — я ж молода. Та більша біда попереду.

Якось повертається чоловік із роботи напідпитку. Потім ще й ще. Вмовляю, плачу, сварюся — не помагає.

Їду до своєї мами.

— Не буду із чоловіком жити, хочу до тебе повернутися, — бідкаюсь їй.

— Ні, — стоїть ненька незрушно, мов скеля. — Казала: придивляйся. Тепер ти вже не просто моя дитина, а й його дружина.

Вертаюся, плачу. Переплакала і вирішила: «Гірше не буде. Попробую з ласкою до нього. Догоджатиму, раз він мій».

Збираємось на весілля. Мовчу, не кажу йому, як раніше: того не роби, того не говори.

Ідемо вулицею — щебечу до нього, про чарку ні слова. Не звик він до такого, насторожився. Сіли за стіл. Чаркується, та на мене — зирк-зирк.

Прийшли додому. То це йому подай, то інше.

— Не наївся? Може, огірочка тобі? Ось грибочки, ось приправа.

Банки лише встигаю відкупорювати. Того консервування стало б нам на пів зими. Та що поробиш?

Уранці прокидається, а я ластівкою коло нього. Не знаю, як догодити.

— Хто це в нас був? — показує на гору банок та тарілок.

— Та це ж ти вночі хотів то огірочка, то грибочка.

Чухає потилицю.

З роботи того дня повернувся раніше. Навіть пива ввечері не пив. Я сяю вся. Сукню одягла, замість стоптаних капців — шкіряні балетки. Кручуся по хаті, мов дівчина на виданні.

Ходить, щось мугикає. Врешті насторожено питає:

— Куди це ти зібралась?

— То я для тебе, любий…

Мовчить, врешті вийшов на подвір’я, взяв драбину і поліз латати курник. Місяців зо три я просила його те зробити.

І наступного дня вчасно додому прийшов. І хоч як я накрутилася за день — щебечу, висну в нього на шиї, розповідаю, де що цікаве чула. Сама ледь на ногах тримаюся. Але ж мушу, мушу стати йому дорожчою за горілку.

Потроху призвичаївся мій чоловік до мене нової. Зірвався кілька разів, але вороття до старого вже не було.

Бачу, по дому почав мені помагати, в дзеркало став заглядати, до хати заходить — чуба причісує. Щось я для нього та значу...

Тридцять літ ми в парі. На роботі чоловік у пошані, для сина й доньки він авторитет. За руку з ним у селі й старші вітаються, з усякого приводу радяться. І все в сім’ї у нас спільне — болі й радощі. Як і має бути.