Микола СВИДЮК: «Хіба можна уявити нашу націю без пісні?» Розмову вела «Рідна мати моя, ти ночей не доспала…», — так бере за душу «Пісня про рушник», що навіть у міцних, як криця, військових стають вологими очі… На одній із баз, де проходять бойове злагодження наші бійці, полинув зорепад знайомих до болю пісень у виконанні народного артиста України співака і композитора Миколи Свидюка. Я ж скористалася нагодою поспілкуватися з артистом. — Пане Миколо, то, мабуть, особливі відчуття, коли виступаєш перед нашими захисниками? — Безперечно! Певен, ви теж відчули відвертість і щирість, які панували в нашій імпровізованій залі. Попри те, що хлопці й дівчата різного віку, різних мирних професій, вони припадають до рідної пісні як до цілющого джерела, залюбки підспівують. У цей буремний час я зосередився на виступах для захисників, і не лише на ось таких, як сьогодні, майданчиках. Часто виступаю в госпіталях, зокрема в рідній Одесі, у Вінниці, звідки родом моя дружина. Просто беру клавішний інструмент і заходжу в палати до хлопців — аби вони відійшли душею від жахів пережитого і щоб подарувати їм радісні емоції. Дійшов висновку, що пісня — наче бальзам, який зцілює душі. А той, хто підспівує, потроює цей цілющий ефект. От і співаємо разом! Та що казати, хіба можна уявити нашу націю без пісні? — Ви виконуєте перед захисниками, сказати б, сакральні для українців пісні: «Пісня про рушник», «Два кольори», «Черемшина», і, звичайно ж, ваша візитівка — «Доню ж моя, донечко»… Розумію, що пісні — як діти, кожна вам дорога, і все ж які найулюбленіші? — Є, так би мовити, наш недоторканний золотий репертуар, без якого українці себе не мислять. Але щоразу доповнюю його чимсь новеньким. А з «довгожителів» улюблені «І люблю, і сміюсь, і печалюсь…» на вірші Андрія Демиденка та «Доню ж моя, донечко», що народилась у співпраці з Олексієм Кононенком. Обидві звучать практично на кожному концерті — глядачі дуже просять їх заспівати. Роблю зараз тур Заходом України, і ці твори, звичайно ж, лунатимуть. Частину коштів спрямовую на потреби військових, із якими у постійному контакті. — Нещодавно відкрився для мене секрет: Ксенія Точицька, авторка слів до багатьох пісень у вашому репертуарі, — це ваша дружина Галина. Ну як не запитати і про особисте, і про ваш творчий тандем? — Ми познайомились у Всеукраїнському дитячому центрі «Молода гвардія» в Одесі. Я працював там музичним керівником. Розучували з дітьми по пісні чи й по дві щодня! Саме там доля звела мене з Галиною, яка приїхала працювати вожатою. Там народилося наше кохання, яке тримає нас у своїх обіймах ось уже понад чотири десятиліття. У нас дві донечки, двоє чарівних онуків — Софійка та Олекса. А щодо творчого імені… Точицька — прізвище бабусі Галини, яка була полькою. — Ви згадали про ту внутрішню силу, якої немало потрібно артистові, аби впевнено почуватися на сцені, бути в доброму гуморі, мати енергію, задавати відповідну тональність у залі. Звідки черпаєте її? — Скажу так — артист повинен бути загартованим і бодай трішки спортсменом. Тому тримаю форму, як тільки можу: тренування, прогулянки, постійний рух — не маю права втомлюватися. Усе це приправляю неповторним одеським гумором — допомагає! Добре запам’ятав слова Василя Зінкевича, який сказав: «Живу без зайвого ковтка повітря», — тобто бере його рівно стільки, скільки треба. Так і я. Ми познайомилися з Василем та з Назарієм Яремчуком на «Червоній руті» в Чернівцях. Я поїхав туди з вокально-інструментальним ансамблем «Рідний край», який створив, коли був студентом Одеського музичного училища. А на професійну дорогу мене вивела саме «Червона рута». Відтоді почав співпрацю з Миколою Сингаївським, Вадимом Крищенком, Миколою Луківим, Михайлом Ткачем, Віктором Герасимовим. Пісні ці брали до своїх репертуарів Алла Кудлай, Лілія Сандулеса, Раїса Кириченко, Любов і Віктор Анісімови, наш уславлений хор імені Верьовки… — Це ж про вас визначний художній керівник цього колективу Анатолій Авдієвський сказав, що такі баритональні баси народжуються переважно на Кіровоградщині? Втім, вас вважають одеситом… — У мене справді баритональний бас, і я пишаюся такою, сказати б, географічно визначальною оцінкою Анатолія Авдієвського. Я (до речі, і він також) народився на Кіровоградщині, в селі Березівка Голованівського району. Батьки, як і переважна більшість українців, дуже любили співати. З раннього дитинства врізалось у пам’ять: тато і мама, стомлені після довгого дня, сідають під старою крислатою грушею і заводять пісню… Коли мав шість років, батьки переїхали до Одеси. Тато пішов працювати на завод, отримав ділянку біля моря в селищі Котовського і почав зводити хатину. Саме там народилися мої брат і сестра… Досі перед очима 12-кілограмовий акордеон, який мені купили батьки і з яким я їздив до музичної школи одеським трамваєм. Такими були мої перші кроки в музику… Немає вже, на жаль, тієї хати на Кіровоградщині, шкодую, що не зберіг першої малої батьківщини. Друга, що в селищі Котовського, є. Отакі вони, мої витоки. — Добре, що ви їх пам’ятаєте і шануєте. А ще надихаєте нас на перемогу своїми невмирущими піснями. Світло, як і весна, здолає темряву. — Анітрохи в цьому не сумніваюся. |