Окремий вимір українського буття

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

Прямуючи з волонтерською поїзд­кою на схід, зупинилися на горі Крем’янець, що височіє над Ізюмом. В одному з репортажів я назвав це місце, де ще доісторичні люди добували собі кремінь, із якого потім робили чи то знаряддя праці, чи зброю, воротами в інший світ. Бо й, справді, війна на Донбасі — це окремий вимір буття, не занурившись у який, багато чого не зрозумієш у сьогоденні України.

ДЕХТО називає Крем’янець місцем сили. Так чи інакше, щось надприродне, моторошне тут є. А війна ще додала сюди руїн і тривоги. Знаєш же, що наші сапери попрацювали тут, але дивишся під ноги, аби зробити крок...

Прямую до половецьких баб — статуй, які встановлювали на курганах жорстокі тюркські кочові племена. У довколишніх степах їх налічувалися сотні. Коли ці простори розорали, кам’яним бовванам там не знайшлося місця. Отож піщаник, із якого вони витесані, згодився комусь у господарстві, чимало статуй просто розбили, а цих шість привезли в Ізюм. Спершу поставили коло краєзнавчого музею, а потім хтось вирішив затягнути їх на Крем’янець — щоб усі бачили. Отак люди згодом стали думати, буцімто стояли вони тут споконвіку.

Спокій половецьких баб знову був потривожений — цього разу російськими окупантами. Негідники стріляли по людях, котрі приходили на гору, аби вловити сигнал мобільного зв’язку, а вцілили в одну зі статуй. Тепер патріотичні ізюмці чекають, що кам’яні посланці з давніх віків помстяться окупантам і колабораціоністам, яких тут не бракувало, за це. От, мовляв, античний Ахіллес, котрий, за легендою, похований на острові Зміїний, покарав же «руський корабель»... Але відомо, що в богів немає інших можливостей для розплати, аніж здійснити її нашими руками, в які вкладена зброя.

Ще одне місце сили — це наступний пагорб, розрізаний дорогою. Її після Другої світової війни проклали через гору та вимостили каменем німецькі, японські та інші полонені. На самому вершечку височіє хрест, біля якого — Богородиця з покровом. Такий-от релігійний компроміс на сусідніх пагорбах. Ексголова Ізюмської РДА Любов Шамрай якось розповіла мені, що ідея встановити статую Божої Матері виникла не випадково. Весь тодішній район потерпав від пожеж — горіли церкви, ліси... Пані Любові здавалося, що Богородиця, встановлена на противагу ідолам, захистить край. Так чи інакше, білокам’яна скульп­тура вціліла. Навіть синьо-жовтий прапор біля неї ще довго майорів, хоча це місце немилосердно обстрілювали рашисти.

Бомби, які скидали літаки, влучали в готельно-ресторанний комплекс «Сім вітрів» братів Маслових, розташований поруч. Від того закладу росіянці не залишили каменя на камені. Капличці також дуже дісталося.

Чому окупанти націлювали бомби саме сюди, у місцевого краєзнавця Леоніда Щибрі є своя думка. До того ж усе відбувалося на його очах. «Двічі прилітав російський штурмовик бомбити «Сім вітрів», — каже він. — Обстрілювали навіть з установки «Буратіно». Це була помста братам Масловим». Адже власники закладу відомі проукраїнською позицією. 2014 року, під час активної фази війни, звідти велися репортажі Українського телебачення про перебіг подій у Слов’янську, там часто зупинялися військові. У рашистську окупацію прапор України біля «Семи вітрів» протримався аж 33 дні. Кажуть, його здерли зі щогли місцеві колабораціоністи...

В усіх війнах Ізюму та довколишнім селам дуже діставалося. Цього ж разу чи не найбільше. Сотні тіл у братських могилах… Чому ізюмців спіткало таке горе, чом не захистили їх кам’яні символи давньої епохи, містики сперечатимуться ще довго. Хоча, певно, відповіді варто шукати у більш земній площині. Безсумнівно, у трагедії винні вороги — оскаженілі, заздрісні, злостиві, які завжди нас люто ненавиділи. Прийшли вони з «імперії зла», аби всіх знищити... Щоб і духу нашого вільного не лишилося. Бо українці завше їм заважали.