• Незламні

Від Киїнки до Бахмута

Віталій НАЗАРЕНКО.

Фото з архіву Максима Метли.

До війни Максим Метла активно займався футболом і бойовими мистецтвами, виступав на всеукраїнських змаганнях, а коли почалося широкомасштабне російське вторгнення, разом із відчайдухами, такими, як він сам, зупиняв орду на підступах до Чернігова, потім вступив до лав тероборони. Нині після поранення доброволець перебуває у чернігівському госпіталі на реабілітації.

ЗРАНКУ 24 лютого 2022 року Максим Метла вже був у колі побратимів. Кожен прийшов із тією зброєю, яку мав.

«У мене була своя помпова рушниця, — пригадує доброволець день, який назавше залишиться у пам’яті всіх українців. — Пізніше поїхали у Гончарівське, де нам пообіцяли видати автомати, але, як виявилося, з’їздили дарма. Згодом отримали їх у військкоматі, проте без боєкомплекту, мусили шукати самі. Домовлялися по старих зв’язках. Ми контролювали дорогу на підступах до Чернігова з боку «гомельської» траси. Там здобули першу трофейну зброю».

Згодом добровольці передислокувалися до Киїнки, бо дізнались, що на тому рубежі не вистачає людей, аби стримати ворожий наступ. Ситуація складалася дуже напружена: намагалися прорватися російські диверсійні групи, гатила артилерія, була задіяна авіація.

«Одного дня я повернувся на базу після наряду і задрімав, а потім почув потужний вибух десь поруч, — розповідає Максим Метла. — Дивлюсь, а від сусіднього двоповерхового будинку залишилась тільки вирва».

Коли ж добряче «підсмалені» українцями російські підрозділи втекли з Чернігівщини, Максим із побратимами був зарахований до 167-го батальйону 119-ї бригади територіальної оборони. «Це Корюківський підрозділ, а я родом із Корюківки, то ж уважав це добрим знаком», — усміхається він.

З вибором підрозділу Максим не помилився: корюківські козаки проявили себе дуже ефективно. Впродовж трьох місяців вони разом із підрозділами ЗСУ воювали на передньому краї коло Бахмута і Соледара.

Конкретно група, в якій воює Максим Метла, тримала оборонні рубежі у Бахмутському районі Донеччини в напрямку Кремінної. Аби дістатися позицій, їм доводилося перепливати на човнах повноводий Сіверський Донець.

«О четвертій ранку був підйом, до передової добиралися спершу на техніці з пересадками, потім спішувались, ішли до річки через мінне поле, переправлялись і підповзали до окопів, — згадує доброволець. — Рашисти лізуть безперестанку, їх дуже багато. Більшість знищують артилерійським вогнем, з мінометів, кулеметів. Але дехто доходить упритул до наших позицій, тоді працюємо автоматами. Переважно це групи найманців з ПВК «вагнер» — їх справді використовують як гарматне м’ясо. Таке важко уявити — поле, всипане тілами…»

Звичайно, гинуть і наші бійці, чимало хто зазнає поранень. Максим Метла також на певний час випав зі строю.

«Того дня ми працювали з розвідкою 81-ї окремої аеромобільної бригади, прикривали їм правий фланг, — ділиться подробицями тероборонівець. — Поки йшли на рубіж, нас обстрілювати з міномета. А потім ворог накрив пострілами з танка».

Та все ж на позиції бійці дісталися неушкодженими. Проте ворожий танк продовжував гатити по піхоті. «Коли він знову прицільно по нас вистрілив, мене і мого побратима «Джанго» закрив собою Сашко Пінчук, — говорить Максим. — «Джанго» поранило, а Сашко загинув. Танк продовжував нас розстрілювати…».

Та ніч була дуже важкою. Із дев’яти чоловік на позиціях залишилося п’ятеро, які утримували чималу ділянку передової. Затим настав «гарячий» ранок. Над головами у хлопців безупинно кружляли квадрокоптери. «Один із них скинув дві осколкові гранати, — веде далі Максим. — Мене поранило у груди, голову, ноги. Голову перемотали, але коли я спробував іти, кров ударила фонтаном. Знайшов звідки, притиснув це місце кулаком. Із пневмотораксом (пробита оболонка легені. — Ред.), посіченими осколками ногами, ушкодженою судиною на голові я «проскакав» до евакуаційого пункту кілометрів п’ять. Це була зима, замерз, уже брали судоми… Дорогою пощастило зустріти медика, який професійно наклав пов’язку, щоб зупинити кровотечу».

У госпіталі Дніпра Максимові витягли з ніг не всі осколки — чотири залишили, аби не травмувати надто кінцівку. Та, завдячуючи медикам, боєць знову на ногах і після нетривалого курсу реабілітації в Чернігові готується влитися до військових лав. Ставить собі за мету перевестися до Сил Спеціальних операцій, аби працювати у ворожому тилу.