• Сторінки історії

Не подарували, а, швидше, нав’язали

Микола ЯСЕНЬ.

Будівництво Північно-Кримського каналу велося рекордними темпами. Архівне фото.

Післявоєнне покоління пам’ятає обіцянки очільників радянської держави жити при комунізмі, моральний кодекс будівника якого вчили в школах. Серед настанов був і план перебудови... природи. Безглуздям, не інакше, можна назвати, скажімо, ідею повернути течії сибірських річок від Льодовитого океану. Небезпечні природні експерименти зачепили й Україну.

СІМДЕСЯТ літ тому, в жовтні 1952-го, черговий з’їзд компартії колишнього союзу затвердив будівництво Каховської гідроелектростанції та водосховища біля неї. Цей задум не обмежувався своїм прямим призначенням: виробленням електроенергії і зрошуванням сільгоспкультур у степах України. Це був початок сталінському плану «перебудови природи»: море на Дніпрі передбачало створення зрошувальної системи для 1,5 млн га земель і обводнення понад 1 млн 700 тис. га на Півдні України та Півночі Криму. На цій базі передбачалося вирощування... бавовнику.

Чому саме цієї культури? У 50-ті роки минулого століття республіки Середньої Азії за сезон вирощували її достатньо: чотири мільйони тонн і навіть більше. Але справа в тому, що радянська армія збільшувалась, сукна для одностроїв не вистачало. Після Другої світової дедалі дужчали подихи так званої холодної війни, і Єгипет, який постачав «совітам» бавовну, відмовився від цього. Тож у Країні Рад заходилися перетворювати природу на благодатних землях України, пообіцявши місцевому люду неймовірно квітуче заможне майбутнє. Будемо, мовляв, збирати з гектара по 210 пудів озимої пшениці і по 480 — кукурудзи, садитимемо навіть арахіс, рис і, звісно ж, бавовник.

Кілька районів Дніпропетровської, Запорізької і Херсонської областей із підпорядкування Мінсільгосппроду передали у відання всесоюзного Міністерства бавовнярства. У Херсоні, який проголосили центром бавовняної промисловості України, збудували завод із перероблення насіння бавовнику, ще один заклали у Мелітополі. І що ж? Грандіозний замисел із тріском провалився: плануючи вирощувати на кожному гектарі по 25 цент-нерів бавовни, отримували її у п’ять разів менше та ще й низької якості. Несприятливими виявилися погодні умови для сонцелюбної культури.

Зрештою, «сміливий» експеримент прикрили. Довговолокнисту бавовну високої якості знову почав постачати Єгипет. До того ж яка там бавовна, коли треба дедалі більше й більше площ віддавати під кукурудзу! Водночас існувала ще одна причина покінчити з бавовником в Україні. Хрущову необхідно було щось робити з Кримом…

Сьогоднішній кривавий недоімператор путін на росії заявляє, наче Хрущов подарував півострів Україні. Насправді ж він повернув його тим, у кого радянська росія відібрала його після жовтневого перевороту в петрограді. Ленін бачив Кримський півострів окремою своєрідною республікою-оздоровницею всього радянського народу. Губернатором у ньому мав на думці посадити свого брата Дмитра, медика за освітою. Та план вождя не справдився: Дмитро після вояжу як лікар на станцію Чаплино Катеринославської залізниці повернувся на росію, де, як і багато росіян, занадто полюбив оковиту. Словом, підвів брата, не згодившись очолювати Республіку Крим. Півострів тишком-нишком став областю у складі рф.

…Через 10 років після закінчення Другої світової він усе ще лежав у руїнах. Провідні галузі кримської економіки — садівництво, тваринництво, виноградарство і виноробство — були у глибокому занепаді. До проблем півострова додалася й організована сталінським режимом 1944 року масова депортація корінного населення — кримських татар. Замінити їх спробували переселенцями із російської глибинки — Курської і Воронезької областей, Поволжя, північних регіонів РРФСР. Утім, користі від колонізаторів не було: вони не звикли до кримського клімату, не знали особливостей землеробства в горах і степу, та й взагалі не надто вміли господарювати. Багато з них вперше побачили виноград, тютюн, кукурудзу, фруктові дерева…

У жовтні 1953-го щойно обраний першим секретарем ЦК КПРС Микита Хрущов вирушив на півострів, щоб оцінити його економічний потенціал. Із ним поїхав його зять — журналіст Олексій Аджубей. Ось уривок із його спогадів: «Уздовж доріг розбиті танки та артилерійські гармати. Земля теж висохла і заросла жорсткою щетиною бур’янів. Пусткою стояли селища, татарські аули. Їхні господарі відіслані злою волею Сталіна в далекі холодні краї…».

Витягти півострів із глибокого провалля могла тільки Україна, яка фактично його й утримувала. Але потрібна була ще дніпровська вода, зібрана в Каховському морі. 25 січня 1954 року в москві на засіданні Президії ЦК КПРС одноголосно ухвалюється рішення про передачу Криму до складу УРСР. Після цього одразу шаленим темпом пішло будівництво Північно-Кримського каналу. Для відродження сільського господарства на півострів направили сотні українських спеціалістів-аграріїв.

Все це, радше, мало вигляд, що Крим Україні нав’язали. До речі, коли Микиту Хрущова 1964-го усунули від влади і пригадували всі його мислимі і немислимі гріхи, передача Криму жодного разу не фігурувала, як приклад «хрущовського волюнтаризму».

Тим часом Каховське море стало великим горем для України. Підперте Каховською ГЕС, воно знищило унікальну й неповторну природно-ландшафтну екосистему, віковий господарський спосіб життя тутешнього населення. Було затоплено Великий Луг із його диво-плавнями та невичерпно-родючими землями. Зник райський куточок, що віками родив як із рогу достатку. Втрата природного та історико-культурного степу вздовж Дніпра стала суттєвою складовою подальшого руйнування національної ідентичності...

Отакою є правда про Крим.