• До джерел

«Злоначинающих спини»

Софія Сошко.

22 травня пам’ятний день для всіх українців. Цієї дати у 1861 році останки Тараса Шевченка було перепоховано в Каневі на Чернечій горі. Поет навіки упокоївся в рідній землі. Хоча ні, не упокоївся. Нині він воює разом зі своїм народом!

...ПІСЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ від рашистської окупації селища міського типу Бородянка на Київщині на тлі розбомблених і спалених будинків світ побачив і спаплюжений пам’ятник Тарасові Шевченку. Найбільше вразило те, що погруддя Великого Українця російські зайди розстрілювали немов живу людину. Вочевидь, цей акт вандалізму був цілком свідомим. Символічний то був розстріл: свідчення того, що імперська росія аж до сьогодні вважає Кобзаря небезпечним для себе. Тому вона знищувала його за життя і не дає спокою через стільки років після смерті.

Довго стояло погруддя із марлевою пов’язкою на голові — її наклали місцеві жителі. І в цьому теж великий символізм. Бо Шевченко такий, як ми, — сьогодні є воїном, що стоїть на сторожі українства. І живе в кожному щирому українцеві. Не тільки тому, що Провидець знав усе про свій народ, жалів його так, як ніхто більше.

... А мені хрещена мати

лиштву вишивала.

А я в попа обідала, — сирітка сказала.

Лиш за ці пронизливі рядки, коли дітки хваляться обновами, а сиріточці нема кому справити обнову, і вона похвалилася тим, що обідала в попа, люди полюбили б Тараса.

Та геній ще й тому живий, що нині як ніколи злився зі своїм нескореним народом. Кожний мученик нації — воїн, скалічений, бездомний — сказав би до кривдників Тарасовими словами:

…не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста; а люде

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть.

Давнім катам і катам сьогоднішнім Шевченко передбачив фатальний вирок у надії, що в недалекому майбутньому безжальні кривдники його народу зазнають справедливого покарання, що вільні люди згодом «на хресті отім Без ката і без царя Вас, біснуватих, розтнуть, Розірвуть, розіпнуть, І вашей кровію, собаки, собак напоять…»

«Універсальність» постаті Тараса, якщо так можна висловитися, полягає в тому, що приймається вона і людьми високоосвіченими, і тими, хто далекий од високих університетів і заробляє собі кусень хліба тяжкою працею. Але завважте: живе Шевченко з нами в різні періоди по-різному. У більш-менш спокійні етапи українського буття «йде» у книжки, круглі столи, дискусії, конференції. Варто зауважити, що попри більшість достойників якесь число науковців зробило собі ім’я на Шевченкові, здобуло наукові ступені, а відтак гроші та привілеї, але так і не перейнялося його ідеями. Пригадується викладачка одного зі столичних вишів, що читала студентам курс літератури XIX століття. Вона мало не з відразою вимовляла «Шевчєнка» на російський манер, скоромовкою зчитувала лекції, а потім на іспиті не приховувала здивування-зневаги, що деякі студенти «всупереч їй» зі щирою чуттєвістю декламували улюблені вірші Кобзаря.

Коли ж суспільство перебуває «на зламі», Шевченко «іде в народ». Він у плакатах, написах і вибитих профілях на стінах під час Майдану, в декламуваннях особливо значущих рядків його учасниками. Він повсякчас «у натовпі». Ось, приміром, розмова російською (!) двох товаришів у черзі до кіоску з бутербродами на столичному Хрещатику в ті буремні дні: «Нет, ты подумай, как сказал: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу..., за неї душу погублю...» Душу готов был погубить за Украину, представляешь?».

Линуть Тарасові рядки і сьогодні — вже з окопів, мовлені шерхлими солдатськими вустами: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!». І воїни щиро вірять у те, що їм справді допомагає і Бог, і наш Пророк.

Дуже талановитий молодий співак Артем Пивоваров, якого називають зіркою номер один на сучасному молодіжному музичному небосхилі України, переспівує «Думи мої, думи мої», і цей, здавалося б, академічний твір звучить так, що перевертає душу. На концертах, які тепер часто проходять у підземці, у сховищах, під ракетними обстрілами, тисячі й тисячі молодих людей повторюють: «... лихо мені з вами...»

Живе Тарас і в томику «Кобзаря», дістаному вдовою з рюкзака разом із пересланими їй речами вбитого на війні чоловіка. Зрошуючи кожну одежину сльозами і вдихаючи рідний запах, молода жінка розгортає книжку на загнутій сторінці:

Нехай собі розійдуться

Так, як ізійшлися, —

Тихесенько, гарнесенько,

Щоб ніхто не бачив

Ні дівочі дрібні сльози,

Ні щирі козачі.

Один з британських дослідників сказав, що Шевченкові твори «одягнені в мілітарі» — так багато в них боротьби. Не потрібна боротьба холуям, пристосуванцям і цілим народам, схильним до рабства. Тому, скажімо, російський народ і не породив свого Шевченка.

А нам пощастило. Але чи дослухаємося ми Пророка? Він гнівно затаврував тих українців, що кроку не ступлять без схвалення «старшого брата»: «Раби, підножки, грязь Москви...»; тих, хто «вивищився», обивателів, людей аморфних, схильних до рабства, без чіткої позиції там, де потрібно про неї заявити, холуїв, які в найдраматичніші моменти сучасної історії хочуть служити всім.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили!

Не раз застерігав Шевченко і щодо «злих людей», які «Присплять, лукаві, і в огні, Її (Україну. — Ред.), окраденую, збудять»...

Минають роки, століття, а гострота і сила Шевченкового слова живе. Дух свободи, людської гідності — лиш тепер ми по-справжньому взнали їм ціну — додають нам певності у власному самоствердженні. «Злоначинающих спини... А доброзиждущим рукам І покажи, і поможи, Святую силу ниспошли». Якби тільки Україна «по своїй простоті» навчилася відрізняти «злоначинающих» і спиняти їх у самому зародку зла.