• Кохання, кохання

Виписала собі чоловіка

Зоя ШМАТОК.

м. Корюківка Чернігівської області.

У НЕЇ був Іван, а потім не стало. Хто зрозуміє розпач жінки, якій треба двох доньок вчити, виводити в люди? Тривоги ці щодня й, здається, щогодини. Маленька вчительська зарплата, ніби пісок. Сьогодні тримала в руці гроші. Завтра — ніби розтанули, висипалися. За все треба братися самій.

— Господи, ти є на світі? — вигукне отак, просить сили, а ходить, мов у тумані.

Чимсь Юлія Олександрівна не схожа на інших. Сусідам не заздрить, сваритися не вміє.

Старша донька Наталя в Чернігові вчилася, менша, Маринка, підростала вдома. І ця скоро полетить. Залишиться мати сама в чотирьох стінах. А ще ж молода... Невже її доля в чомусь на неньчину стала схожа?

Втім, інші жінки шукають своє щастя і знаходять. Чи ж Юля гірша? Може, їй теж усміхнеться доля?

Вперше в житті Юля написала до газети. Нічого зайвого в її оголошенні не було. Ніякої лірики. Не вихвалялася, але й не ганьбила себе. «Познайомлюся з надійним і самостійним чоловіком для створення сім’ї. Мені 38 років, порядна, маю вищу освіту. Чоловік помер. Є двоє дітей». Не написала, правда, що живе в селі. Вказала адресу: Корюківка, до запитання. І соромилася, і боялася. Що там казати!

Листи йшли, але чомусь жоден Юлю не схвилював. Щоправда, на п’ять відповіла. Ні, не вони...

І ось нарешті прийшов лист від Нього. Щемно стало на душі.

Її оголошення Микола Антонович прочитав у Житомирі. Йому теж здалося, що це Вона. Написав, що втратив дружину Машеньку. «Я Вам вантаж свій на плечі не звалю, буду сам тягнути, мов паровоз. У мене квартира в селищі Новогуйвинське, дача, сарай, погріб, коза і свині». Писав і про дітей, двох доньок і сина. Найстарша Тамара в іншому місті живе, заміжня, дитина є, Юля вчиться, медсестрою буде, Олег — у школі. Про себе повідомляв, що відпрацював електрогазозварником багато літ, уже є пенсія, але підробляє. Ніякої роботи не боїться.

«Якщо ви погодитесь на переїзд, тоді пишіть. Якщо ні — не гайте часу. Я в Корюківку не поїду. На сто відсотків. Навіть на тисячу».

У незнайомці Юлі Микола відчув рідну душу. Та ще зовуть її так, як його доньку. І день народження у них одного дня — 18 вересня.

Юля йому відповіла, навіть не погоджуючись на переїзд. Можливо, вона і набралася б мужності залишити Наумівку...

А потім — наче в казці. Микола приїхав, побачив Юлю і забув про свої тисячу відсотків. Про громадянський шлюб не могло бути й мови. Тільки так, як усі люди.

— Прошу твоєї руки, — сказав.

Вінчалися у Городищі, де Юля росла, де ненька ще жива. На рушничок ставали в Наумівці. Сукню нову не купувала, вдягла ту, дорогу серцю, ще з молодості. Друзі, знайомі зібралися, діти. Всі вмістилися в невеличкій кімнаті.

Їй ще не вірилося...