• Спогад

Мiй першотравень

Світлана ФІЛЬЧАК.

м. Полтава.

У ДИТИНСТВІ день першого травня був розділений навпіл: урочиста частина і буденна.

Напередодні свята я робила квіти з білих серветок і клеїла їх на гілочку, виламану десь у дворі. Цілий вечір мати прасувала нам святковий одяг, лаштувала мені ненависні банти. Собі накручувала бігуді. Всі жінки нашого кутка бігали одна до одної, і у всіх були великі голови — бо на бігуді замотували хустку. Дехто так навіть садив розсаду, і це було особливо кумедно.

Вранці я прокидалася від того, що батько дуже гучно вмивався, голився і потім пахтився одеколоном «Дипломат». Обливався ним так щедро, що запах забивав памороки, мати лаялася, відкривала двері, щоб провітрити хату, але ранкова яєшня все одно була просякнута запахом одеколону.

А тоді всі йшли на «парад». Спершу учні збиралися у шкільному дворі. Доки вчителі давали команду шикуватися по класах, ми встигали побитися гілочками з білими квітками, «вождями» на палках, дехто вже починав ревти, хтось іще до параду збивав коліно, раз по раз лопалися повітряні кульки, було гамірно і весело.

Історичка Оксана Михайлівна була у святковій люрексовій хустці, наша класна Раїса Андріївна (вона ж секретар шкільної парторганізації) — у синій. Директор у костюмі-трійці. Фізик, «англічанин» і трудовик в останню хвилину вискакували з майстерні у пречудовому натхненному настрої. Жінка шипіла на фізика, але настрій це йому не псувало, він рівняв колони, перевіряв, чи надійно тримаються на палицях Карл і Фрідріх.

Рушили.

Ми йшли центром селища, тоді повз станцію, далі повертали у парк відпочинку, або, по-ромоданівському, просто «Сад». Обабіч головної алеї — гасла у зелених рамках: «Решения съезда — в жизнь», «Пятилетку за три года» тощо. Далі — пагорб з монументом загиблим воїнам, за ним — іще один пагорб. Без монумента. Його в Ромодані називали «німці». Звісно, ніяких похованих німців під тим пагорбом не було. На «німцях» каталися на санках та лижах, а влітку там влаштовували концерти. Артисти з клубу вже готувалися виступати, а демонстрація завершувалася біля трибуни. Трибуну зробила вузлова станція Ромодан. У нас станція робила все. Дарувала школі м’ячі і шахи, путівки до Криму… Отже, всі шикувалися навколо трибуни і потім звідти щось говорили, тільки ми ніколи не слухали, що. Бо за пів години мітингу у наших лавах починався справжній гармидер.

Ми штовхалися, сміялися, одним словом, у нас була своя атмосфера. Ні Раїса Андріївна в хусточці, ні почервонілий фізик не могли нам дати ніякої ради. Тому після останніх акордів гімну ми миттєво розбігались, як зайці. Треба встигнути купити морозиво, тістечко «картопля» і все це якомога скоріше, бо далі додому.

Фізик і трудовик скидали «вождів» на палках у коляску мотоцикла, закурювали. Здавалося, що Карл і Фрідріх, догори дригом засудливо дивилися на них.

І тут починалася друга половина дня. Садіння картоплі. Мати з кучерями, пахущий батько несли відра на город, куди без жодного ентузіазму плелися ми з братом. Ми до останнього сиділи в хаті, в надії, що про нас забудуть і самі якось вправляться, але про нас не забували ніколи.

На городі було якось затишно. Темний клапоть землі, обрамлений свіжою зеленню трави. На чорну землю сиплються білі вишневі пелюстки, і від цього якось сумно і світло водночас. Слава богу, картоплю вкидали швидко. І над вечір особливо раділи, коли чули запах диму від вогнища. Так починалася третя і улюблена частина першотравня.

Наші старожили починали варити кашу.

Сусіди дід Іван і дід Павло розкладали багаття, виносили стіл, а баба Уляна і баба Надя поралися біля казанка. Це була найсмачніша каша у моєму житті — пшоняна, з курятиною і кропом. Я її чекала цілий рік. Сусіди до самої ночі їли і співали.

Сидячи між ними, я не знала, що колись баба Надя і її дочка Тоня спечуть мені весільний коровай і шишки, що батько до самої смерті любитиме обливатися одеколоном, що для мене першотравень назавжди вкарбується у пам’ять білим цвітом на чорній ріллі і запахом каші з казанка.