• Незламні

Кодове слово — мама

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

м. Рівне.

Жінки, які поділилися своїми історіями незламності.

Мар’яна Мамонова (Черепушко), ще недавно начальник медичної служби 501-го окремого батальйону морської піхоти, яка народилася й виросла на Рівненщині, вже понад пів року «працює» мамою на рідній землі. І вона щаслива! На зустріч із іншими незламними жінками приїхала не сама — з Ганнусею на руках. Не стримували сліз, коли слухали її історію: нам усім потрібно було це виплакати…

_{Незалежність у крові та генах}

ВОНА ж не мала такого права: ані в Оленівці, ані в Таганрозі. Наказувала сама собі мовчати, навіть коли її відверто провокували: щойно тільки народиш, ми заберемо дитину й виховаємо в російському дусі. Бо ти, мовляв, убивця наших людей. «Я вбивця? Я ж лікар…» — спробувала якось сказати. Та ніхто не слухав…

Їй, вагітній, так хотілося їсти! Та їжі не було… Тож благала Всевишнього змилостивитися над нею та її Богом даним первісточком — і він почув! Незнайомі люди, яким дозволялося отримувати посилки, ділилися хто яблуком, хто цукеркою. А ще Мар’яна постійно розмовляла з дитинкою, яка щодня впевненіше «озивалася»: просила ще трішечки почекати. Щоб народитися в Україні.

Так і сталося: ровесниця нашої незалежності народила дівчинку, в якої свобода та гідність — і в крові, й у генах.

Як і в малого Степанка Гордійчука, тато якого загинув на Харківщині 4 січня, підірвавшись на ворожій міні. «Я син воїна! І теж захищатиму свою країну від орків!» — гордо цитує онука бабуся, письменниця й журналістка Людмила Марчук. Мати, в якої тепер немає єдиного Сина… «Рятуюся тим, що пишу й видаю книги про достойних земляків. Непокоїть лише те, що наші діти грають у війну — в російсько-українську війну! Але наша перемога вже близько», — каже пані Людмила.

Виношує перемогу в своєму серці й Наталія Рибак, яка приїхала до Рівного з Маріуполя. Вона мама військової, котра перебувала в російському полоні довгий рік. «У камері, розрахованій на шістьох, було 20 наших дівчат, — розповідає. — Коли їх змусили співати гімн росії, вони всі відмовилися. Їх покарали: цілий місяць не випускали на прогулянку». А мама молилася… Її Настя повернулася й зараз поруч із нею та своїм сином. Але вже збирається до побратимів: наші жінки — незламні!

_{А у валізах будуть вишиванки}

У КАТЕРИНИ Марчук троє діток, наймолодшому з яких 24 лютого 2022-го було п’ять місяців. Спочатку виїхала із ними до Польщі, де разом з іншими рівнянками одразу стала волонтером: за тиждень допомогли приїхати 350 мамам із дітками. Попросили у влади Любліна приміщення під склад для гуманітарної допомоги, доставку якої організували з різних країн. Звідти переправляли її до Рівного. «Ми, п’ять дівчат, розвантажували три з половиною фури допомоги на день, це була наша норма. Ще організували ярмарки з виробами, які виготовляли в тому числі наші діти. Моя старша донька, якій 13, миттєво подорослішала: вона цілком справлялася з крихітною сестричкою. Коли повернулися до Рівного, вже мали добрий досвід. Відтоді волонтерю, як то кажуть, 24 на 7, публічно звітую, скільки бойових «пташок» відправили нашим хлопцям. Любі, ми не маємо права втомитися: підтримуючи армію, наближаємо перемогу».

У «Вулику» (так називається дитячий будинок сімейного типу Наталії Мокляк) 27 дітей. Троє власних, інші прийомні або ж внутрішньо переміщені: для останніх гостинно відчинили двері з 24 лютого. «Коли в центрі Рівного була виставка збитої російської техніки, ми повели туди дітей. Бачимо, що наших це цікавить, а діток із Донеччини та Луганщини — ні. Й тільки тоді вони відкрилися: ми, мовляв, усе це бачили — нічого нового… Бо кожен із них мав свою драматичну історію. Намагаємося відволікти їх від пережитого, вони навчаються в наших школах, разом занурюємося в українські традиції. Коли діти поїдуть на звільнений Український Донбас, у кожного у валізі буде вишиванка. І вони будуватимуть там наш, український, світ», — впевнена пані Наталія.

Близько 10 тисяч цивільних із 2014 року навчила надавати домедичну допомогу рівнянка Наталія Фідря. Вона, юрист за освітою, стала інструктором із тактичної медицини: «Війна не залишає нам шансів: допомогти собі та іншим маємо бути готові. Це доводять атаки навіть на Тернопіль, Хмельницький, Львівщину. Так, я мрію виспатися, повернути чоловіка з війни. Але головна мрія одна на всіх українців — перемога».

…Їхнього синочка Тимофія вже не повернути — він пішов на небо у свої сім рочків — забрала підступна лейкемія. Та незламна мама Юлія Саніна тепер будує таку клініку, в якій лікувався її син в Італії, — італійські благодійники допомагають фондові «Усмішка Тимоші», який вона заснувала. Щоб інші українські діти отримували допомогу на тому ж рівні, що їхні однолітки в країнах Євросоюзу…

Історії материнської незламності прозвучали з легкої руки ще однієї мами, дружини захисника директорки ЦНАПу Рівненської міської ради Євгенії Курсик: «Ми підготували таку зустріч для наших працівниць, бо такі історії від жінок, які поруч, дуже надихають. А втім, захід вийшов за межі колективу: мотивація ж бо потрібна всім нам», — каже мама двох дівчаток.