• Долі людські

Зустріч на Донбасі

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Світлина надана Анною Лаврик.

Мудрі люди кажуть, що минуле — це поїзд, але він уже пішов, майбутнє — це мрія, але ще не відомо, чи здійсниться вона. А теперішнє — це подарунок долі. Тому потрібно жити сьогоденням, із надією на майбутнє і з досвідом минулого. Не знаю, чи саме так розмірковували герої моєї розповіді в момент знайомства, але те, що й на війні є місце палкому коханню, — факт незаперечний.

АННІ Лаврик треба було проїхати 954 кілометри з Могилева-Подільського в Донецьку область, щоб там, на передовій, в районі села Вільне Поле, не розминутися зі своїм «подарунком долі». Весна у її серці пробудилася посеред лютої зими 21 січня, а розквітла 3 квітня, коли створилася нова сім’я військового та волонтерки.

…Це була тридцята поїздка на фронт бойового волонтерського екіпажу у складі Анни, Володимира Пунька та Сергія Стангріта. Як ніколи раніше, довелося їхати під супровід вибухів снарядів, дорогою, встеленою нерозірваними мінами і розтяжками по узбіччю. Уже пізніше Анна назве той шлях дорогою між «життям і смертю». Але наче невидима сила зберегла та довела досвідчених подільських волонтерів на позиції, де головним сержантом служить Олег…

«Заступник командира підрозділу, до якого ми виїхали тоді з лінії розмежування, щиро порадив нам, повернувшись додому, піти в церкву і поставити свічку за здоров’я і вцілілі життя, — згадує Анна. — Це був Олег, військовий 2-го стрілецького батальйону першої окремої танкової бригади. Він сказав: хтось із вас народився в сорочці. Потім перевірив мої документи і здивовано запитав: «Ангелочку, що ти робиш на війні?». Ангелочок — це так ніжно і мило. Боєць мужній, сильний, а слова брав, наче із серця. Зачепило… І ще назвав мене квіточкою… Знову зачепило. Січень, зима, а на вустах воїна лагідне літо»…

Очі Ані та Олега зустрілися, і Аня сказала подумки: «Мій». Через декілька хвилин їхні погляди знову перетнулися, і Аня подумки сказала ще раз: «Точно мій!».

В таке кохання не вірили раніше ні Аня, ні Олег, аж поки самі не пізнали його на собі. За плечима у них майже по п’ятдесят років життя. Не кожному судилося в такому віці пережити щемливі хвилини юнацької закоханості. Анна понад двадцять років була самотньою, виходити заміж без почуттів — це не про неї. Хоча пропозицій руки і серця вистачало, але всім відмовляла. Мудро кажуть: усьому свій час! І це справді так. Від Аниного міста до фронту майже тисяча кілометрів. Чимала відстань. Олег із Сумщини. А шляхи їхні перетнулися на полі бою на Донбасі.

Війна… Довкола жахіття, руїни і смерть, але стріли Амура літають. Вже у перші моменти зустрічі Ані з Олегом здавалось, ніби знали одне одного все своє життя, ніби такі рідні, такі свої. Намагалися згадати, чи було можливим десь їм зустрічатися раніше, все передумали, перегадали. Проте ні — не бачилися.

Після тієї зустрічі почалося їхнє щоденне спілкування. Щоправда, військові не завжди мають вільний час, бо працюють фактично цілодобово. Але є телефони, Інтернет, відеозв’язок. Можна говорити, бачити одне одного, навіть якщо поряд ця страшна і жорстока війна.

12 березня 2023 року Олег зробив пропозицію Ані стати його дружиною. Вона погодилася, а через три тижні закохана пара розписалася в селищі Покровське Дніпропетровської області. Наречений був у військовій формі, а вона у піксельній сукні з білим мереживом. Анна сама придумала для себе наряд для церемонії. «Я ніде такої не бачила… Хотіла саме таке поєднання фасону сукні, дизайну тканини і нашого гарного настрою», — каже жінка.

Бучне весілля у такий складний воєнний період не на часі. Та й лише кілька днів Анна та Олег змогли побути разом. А це дуже мало порівняно з тим, чого б хотіли молодята — цілий медовий місяць. Вони усвідомлюють, що у них все попереду — і догуляти весілля, і жити в щасті. Тим і цінніші для них кожна проведена разом хвилиночка, ніжні обійми і теплі погляди. Це запам’ятається назавжди.

Анна молить Бога, щоб уберіг її чоловіка від куль та снарядів, щоб він повернувся додому живим і неушкодженим.

Кохання переможе! Україна переможе! Гірко!