Налаштовуйте дитину на позитив

Розмову вів Микола ЮРЧИШИН.

Фото автора.

Рак не вирок, кажуть медики. Це справді так, якщо лікувати його на перших стадіях. Хоча, буває, вдається подовжити життя хворим і на останніх. Утім, страшний діагноз лякає всіх, а надто батьків, коли онкозахворювання виявляють у дітей. Як допомогти мамам і татам, аби ні вони, ні хворі діти не зазнали ще й психологічних травм, що аж ніяк не сприятиме швидкому одужанню? Про це розмова з психологом дитячих відділень Національного інституту раку та Інституту нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова Н. Л. ЗАБОЛОТНОЮ.

— Наталіє Леонідівно, мабуть, батьки першими за своїх хворих дітей стають вашими пацієнтами?

— Так. Почувши слово «рак», батьки не можуть повірити: невже це сталось у їхній сім’ї з їхньою дитиною? За що? Чому? Вони впадають у відчай, мовляв, життя скінчилося, їхня кровинка помирає. Інколи хочеться їх трусонути і нагадати: дитина поруч, не ховайте її завчасу.

— Як вам удається знайти контакт за такої ситуації?

— Налагодити взаєморозуміння з батьками, які вперше потрапляють із хворою дитиною в Інститут раку, нелегко. У мам і тат рана на серці: вони не хочуть сприймати того, що відбувається. Для них весь світ затьмарився... Буря емоцій, протесту і гніву. Дуже важливо в цей час їх підтримати, побудувати бесіду з ними так, аби вони відчули співпереживання з їхнім болем. Якщо цього буде досягнуто, то і мама, і хвора дитина незабаром ще не раз самі завітають до кабінету психолога. Інколи потрібно кілька днів, щоб вони адаптувалися, почули нас.

До Інституту нейрохірургії потрапляють діти з наріканнями на головний біль чи біль у спині — ми ще не знаємо їхніх діагнозів. Чекаючи на діагностику, я прошу батьків не поспішати лякатися, адже про погане ще нічого невідомо. Проте вони бачать інших діток у відділенні — з перев’язаними голівками, паралізованих, тому мимоволі готуються до найгіршого. Якщо лікарі таки виявляють пухлину, ми, психологи, просимо не панікувати, не дати переляку себе опанувати. Разом розписуємо режим лікарняного дня. Також налагоджуємо тісний контакт із дітьми, які лікуватимуться від раку. Тих, кому не надавалася така підтримка на етапі діагностики, дуже важко виводити зі стресового стану. В нас, на жаль, на прийомі поруч онколога не сидить психолог, як це ведеться у розвинених країнах. Тому маємо справу з надмірними емоційними реакціями.

Психолог намагається стримати у маленьких пацієнтів та їхніх рідних сльози, гнів і образи, вселити надію на краще. Разом із цим ми зобов’язані наголосити на тому, що звичне життя дитини змінилося: почався складний період лікування. Одужання можливе, тож нема іншого виходу, окрім того, щоб негайно перелаштуватися.

— Часто батьки не кажуть дітям правди, аби вони не тривожилися. Чи правильно це?

— Неправильно. Наведу кілька прикладів. Якось до кабінету, де я спілкувалася з п’ятьма підлітками, неочікувано зайшла 14-річна дівчинка з пишним хвилястим волоссям майже до колін. Вона запитала: «Це правда, що після хіміотерапії моє волосся не випаде? Батьки сказали — замовили для цього спеціальні хіміопрепарати». І тут діти, які вже знали, що таке хіміотерапевтичне лікування, розсміялися. Дівчинка була шокована, дізнавшись правду. Я пояснила, що це не страшно, адже волосся, хоча й повільно, знову відросте. Вона повірила, проте була збентежена: «Значить, мене обманули».

Трапляється й інше. Дитина знаходить в Інтернеті багато чого про свою хворобу, з подивом дізнаючись зовсім протилежне тому, що чула від найдорожчих людей — батьків. Вона втрачає до них довіру, той емоційний зв’язок, який неодмінно має бути між найріднішими. Гадає, мама їй не каже правди, бо жаліє, отже, робитиме так завжди. Дитина вважає, що всі навкруги нещирі, вона тепер нікому не потрібна.

Нерідко трапляється, що маленького пацієнта готують до операції, а батьки про це не кажуть. Заспокоюють, мовляв, відбудеться чергове обстеження. І ось прооперована дитина прокидається в реанімації. Їй страшно, бо вона не розуміє, що з нею сталося, не знає, чому поруч нема мами, панікує, коли ж вона повернеться. У палаті — медсестри, інші діти, що лежать під апаратами штучного дихання. І в неї також зонд, катетер, крапельниці...

Виходячи з наркозу, дитина хоче поворухнути ногою чи рукою, але не може, бо прив’язана, щоб ненароком не відключити апаратуру. Багато хто дуже лякається. Тому я переконую батьків, аби вони не приховували правди, а розповіли про діагноз, операцію. І при цьому заспокоїли, мовляв, лякатися не потрібно: поруч будуть такі ж дітки, їх лікують. Батьки мають повсякчас підтримувати свою дитину, розуміти її стан і хвилювання. Ми, психологи, намагаємося всіляко допомогти їм у цьому. Чим менша дитина, тим необхідніша їй батьківська підтримка. На кого ж їй ще обпертися?

— Як організована ваша робота загалом?

— Щойно пацієнт потрапляє до відділення, показуємо, де наш кабінет, знайомимо з сусідами по палаті. Розмовляємо з новоприбулими відверто і довірливо. Просимо не соромитися, говорити про свій біль, свої відчуття. Намагаємося організувати групові заняття, бо спілкування з ровесниками вельми важливе. Проте це досить складно: у кожного свій режим лікування, свої процедури у певний час. А для найменших знаходимо цікаві заняття, аби вони відволікались і забували про свою хворобу.

Попри все нам вдається налаштувати діток на позитив, а батьків переконати, що їхні впевненість і оптимізм допоможуть здолати недугу.