«Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла...»

_{24 серпня — День Незалежності України}

Василь ПІДДУБНЯК.

ІЗ ЦЬОГО промовистого застереження починається «Акт Проголошення Незалежності України». Писаний і прийнятий цей важливий для країни документ наче торік, а вже пробігло-промайнуло замалим третина століття.

За цей час тисячолітня історія державотворення в Україні зазнала стільки випробувань, що, здається, і на наступне тисячоліття вистачить!

Проголосити на всенький світ незалежність України — це одне, а от всенародно почати реальне творення самостійної, а отже, істинно нашої, української, держави — інше. Але процес пішов!

У вівторок, 24 серпня 1991 року, Україна не від’єдналася навіть — відкололася від страшного, облудного і довговічного комуністичного айсберга. Заслуга в цьому тектонічному зсувові українських велетів духу, підтриманих свідомою верствою знедоленого народу. Це їх по-батьківськи научав Тарас Шевченко: «…А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру — Та й заходиться вже будить».

Випадково чи ні (може, так зорі земного і небесного Чумацького Шляху стали) саме 24 серпня рівно 95 років тому народився український політичний і громадський діяч, дипломат, письменник, юрист та радянський дисидент, учасник національного визвольного руху, батько нинішньої української Незалежності майбутній Герой України Левко Лук’яненко.

Народний депутат Українського парламенту доленосного 1991 року, Левко Григорович згадував: «У мене було півтори години, аби написати Акт проголошення Незалежності України. Що мав, на тому і взявся писати — це був шкільний зошит. В тексті зазначив: «відродження незалежності». Але його замінили на «проголошення», бо остання була петлюрівська держава.

Важливо було написати так, щоб текст не обговорювали довго і не відклали на другий день, бо у комуністів страх пройде і вони справу завалять».

Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, їхні соратники своєю твердою рішучістю під куполом Верховної Ради буквально оглушили червоних торбохватів.

Навіть головний із того «косяка» (той, що потім наламав таки у лісі нашого державо-творення дров) закляк із відкритим ротом: не чекав!

Завше спокійний і розважливий, Левко Григорович не приховував радості: «У 20 років я дав обітницю небу — здобути Україні волю», — передбачаючи, що попереду на державу чекають непрості часи. Можливо, чи не найтяжчий період в її історії.

Якби московія напала на нашу землю того ж таки 24 серпня 1991 року чи пізніше, то і без світової збройної підтримки, зокрема країн НАТО, ми змогли б дати грізному ворогові рішучу відсіч. Змогли б поза всяким сумнівом. Тоді нашу щойно відроджену незалежність прикривав надійний щит.

За рішенням Верховної Ради України під юрисдикцію держави перейшли військові формування Збройних сил колишнього СРСР. А це ні багато ні мало 14 мотострілецьких, чотири танкові, три артилерійські дивізії та вісім артилерійських бригад (9293 танки і 11 346 бойових машин), чотири бригади спецпризначення, дев’ять бригад ППО, сім полків бойових вертольотів, три повітряні армії (близько 1500 бойових літаків) і окрема армія ППО.

На захисті молодої держави «під ружжом» стояло близько 980 тисяч осіб!

Стратегічні ядерні сили (тепер ними мало не щодня козиряє кремлівський недомірок) на території нашої держави налічували 176 міжконтинентальних балістичних ракет (а це сумарно 1272 ядерні боєголовки), близько 2500 одиниць тактичної ядерної зброї. Уявляєте?!

Проте в голові «червоного лиса», якого обрали першим президентом незалежної України і який став Верховним головнокомандувачем Збройних сил, роївся «принцип розумної достатності». Мовляв, дорого Україні обходиться утримання такої армії. І за це його недолуге «думання» наша країна нині розплачується кров’ю і здоров’ям найкращих своїх синів і дочок, відтак — майбутнім наступних поколінь. Бо пішло-поїхало! «Добрі миротворці» й з-за сусідського «забора», і з-за «бугра» в тумані буквально межи плечі штовхали молоду державу до «позаблоковості та нейтральності», підсовуючи їй то Договір про звичайні збройні сили в Європі, то Програму спільного зменшення загрози, розроблену з участю міністерства оборони США, то Будапештський меморандум, то Харківські угоди…

Така спланована «розумна достатність» (наголосимо: за безпосередньої зацікавленості, участі та ролі росії і США) призвела зрештою до підриву Української армії і боєздатного на тоді Чорноморського флоту.

Молоду Україну в особі її непоміркованих керманичів і політиканів просто кинули напри­зволяще. І якби Європа, світ не відчули, що і над ними нависли грозові хмари, то лихо його знає, чи поміг би хто нам у цій лютій січі, яка триває другий рік і не відомо, скільки ще триватиме.

Платити за ту «розумну достатність» доводиться нині. І дуже дорогою ціною!

І якби не мужній український народ, не талановиті українські воєначальники, то кований чобіт знахабнілого московита топтав би нашу землю і наше родове коріння.

Попереду неодмінно знову постане мир.

Мир і неймовірні труднощі відбудови. Про ці труднощі, що, як той біблійний вітер, повертаються на круги своя, писав у своєму «Щоденникові» Олександр Довженко: «Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові».

Довженковим нотаткам — понад 80 років, а наче про сьогоднішній день ідеться. Чуєте: сьогоднішній! І знову, як і тоді, через оту керівну «розумну достатність», через «прицільне безголів’я» найбільше дістається кому? Багатостраждальному українському селу.

Але Україна вистоїть, захистивши Європу і світ від нової коричневої чуми, вирощеної у московитських інкубаторах.