• Незламні

Татів годинник відраховує перемогу

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Фото із сімейного архіву Кучерів, зроблене незадовго до війни.

Звістка про напад росії на Україну застала 44-річного Валентина Кучера у Польщі: п’ять останніх років чоловік працював там далекобійником. Він одразу повернувся додому й разом із 18-річним сином Олександром пішов у тероборону.

СЕЛО Колоденка біля Рівного, де живуть Кучери, — на трасі, тож на блокпостах чатували вдень і вночі. Валентин водночас пригадував попередній досвід: фельдшер, пройшов строкову і понадстрокову службу, 17 років пропрацював рентген-лаборантом у центральній міській лікарні Рівного…

Дзвінок із військкомату збігся з його прагненням вирушити на захист України: на початку квітня Валентин Кучер уже навчався тактичній медицині в польових умовах. А в травні у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу медик із позивним «Док» вирушив рятувати життя захисників на південному напрямку фронту. Гарячі точки Херсонщини, Миколаївщини, тяжка контузія, шпиталь…

«Коли я приїхала до нього в госпіталь у Миколаїв, він розповів, як під обстрілами виносили з поля бою поранених, — згадує дружина Валентина Кучера Людмила. — Розвідник Сергій, котрий на війні з 2014-го, говорив: «Док, мені тебе шкода, бо ти ж іще не воював». На що Валентин відповів: «Ні міна, ні куля не вибирають, з досвідом ти чи без». Сергій тоді загинув…»

Валентин витягував хлопців з-під завалів, надавав невідкладну допомогу, доправляв до фронтових госпіталів… Про те, що він медик, указував шеврон із хрестиком зеленого кольору, який придбала дружина: з червоним, каже, не наважилась. Розуміла, що тоді він буде ціллю ворожого снайпера.

«19 грудня, на Миколая, ми довго говорили по телефону. Він уже був під Бахмутом. Я запитала, може, щось треба передати через волонтерів. А чоловік каже: «Нічого не треба, тут би вижити»… Певна річ, я не склепила очей після тієї розмови. А ранесенько пролунав дзвінок, на який чомусь підсвідомо чекала… Сповістили, що мій чоловік загинув на полі бою», — гортає пекучі сторінки пам’яті Людмила.

Його та чотирьох побратимів дуже засипало землею, але тіла відкопали. Бойовий медик Валентин Кучер повернувся додому «на щиті»: 28 грудня 2022-го земляки провели героя в останній земний путь на колінах… Голова Корнинської громади Роман Горбатюк-Василейко зробив усе, аби гідно організувати поховання. Представник територіального центру комплектування та соціальної підтримки Рівненського району Михайло Волинець відтоді, як приніс сповіщення про загибель, і донині морально підтримує родину.

Людмила вже також активно допомагає іншим. Вона не потонула у своєму горі, а зуміла піднятися над ним заради нашої перемоги. Психолог за освітою, жінка пройшла ще і онлайн курси військової психології. І тепер працює в регіональному координаційному центрі з питань зниклих безвісти за особливих обставин.

«Тут зрозуміла: нашій родині, якщо можна так казати, було легше пережити горе. Адже ми змогли достойно поховати свого чоловіка й батька. Людям же, які звертаються до нас, війна не залишила бодай такої втіхи… Вони побиваються у пошуках рідних і часто не знаходять їх, навіть задіявши всі можливі й неможливі інстанції. І тоді я кажу: «Ви робите велику справу». «Яку?» — питають. «Ви вірите. І сподіваєтесь — а близько 65 відсотків зниклих безвісти, за статистикою, перебувають у полоні. У мене такого шансу не було…» — у виняткових випадках Людмила дозволяє собі розповісти людині власну історію.

Вона радить, де саме шукати рідних, у яких групах. Пояснює, що на ту територію, де зник син чи чоловік, зайти нині не можна: тривають бої. Словом, вільно спілкується з людьми на важку тему, яка в буквальному сенсі стає їхнім повітрям. Адже рідних так з’їдає совість, що не все зробили у своєму пошукові, що вони почасти просто не можуть працювати на мирній роботі, де люди живуть в іншому світі й усе ще іншими, довоєнними, цінностями і мірками.

Людмила теж не змогла, тому і прийшла туди, де, переконана, зробить для нашої перемоги значно більше.

«Суспільство, на жаль, не готове прийняти людей зі знівеченими тілами, а головне — душами... І це величезна проблема, для розв’язання якої маємо знайти внутрішні можливості», — такі думки не дають спокою Людмилі.

Вона придбала і передала підрозділу чоловіка старлінк, кирки, лопати, медикаменти. До центральної міської лікарні Рівного прийшла із пропозицією відкрити інтерактивну дошку пам’яті Валентина Кучера: щоб, навівши QR-код, можна було почути інформацію про нього. Головний лікар Євген Кучерук ідею підтримав: люди мають знати про героя-медика.

Ось так тягне свій удовиний плуг ця мудра жінка. Її підмога — син Олександр, який закінчує третій курс Львівського політеху. Мріє стати рятувальником: щоб, як тато, дарувати людям життя. Донька Олена навчається у Польщі на програміста: втілює і власну, і татову мрію.

Нещодавно довідалися: Президент нагородив бойового медика Валентина Кучера орденом «За мужність» третього ступеня. Дружина дуже хоче, щоб його одержав син — продовжувач незламного роду. Щодня Сашко гордо надіває татів годинник, який, до речі, не зупинивсь і під обстрілами. Він, певен хлопець, уже відраховує час нашої перемоги.