|
|
|||||||
|
||||||||
|
||||||||
| ||||||||
КриницяСторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК. |
Версія для друку До списку статтей З нашої пошти Добрий день, шановна редакціє! Тривалий час не могла написати жодного слова: неймовірна внутрішня порожнеча, несприйняття і нерозуміння того, що відбувається. Війна застала мене в Ірпені. Моє неусвідомлення ситуації призвело до того, що разом із семирічним сином застрягли у заблокованому місті. Допомагали чужі люди, ділилися останнім, підтримували одне одного. Інколи не вірила, що зможемо вирватися із пекла, яке нам влаштували окупанти. А коли нарешті вирвались, то наступні пів року, тільки-но виходили на подвір’я, син починав споруджувати бомбосховище, щоб захиститися, почуватися у безпеці, попри те що навколо уже було тихо. У кожного своя історія, пов’язана з війною, а як би хотілося, щоб історії у нашому житті були тільки хороші. Надсилаю вам свої вірші з надією на те, що вони знайдуть місце на сторінках газети і відгук у читацьких душах. З повагою Олеся КАРБАНЬ. с. Яблунівка Миргородського району Полтавської області.
Вже відгуляли зимобор, далебі, Земля вже готувалась до весни, І Світовид у чистім, яснім небі Не віщував нам «братньої» війни. Жили собі, ростили хліб і жали, І їли свій, не крадучи чужий, Закони Божі і людські тримали, Й у Авеля не вірили, хоч вбий. Вже понад рік для нас триває лютий, В серцях, у душах — лютий назавжди. Сплюндрований, жахливо-незабутній, Людського горя повний і біди. Не радує весна зболілу душу, Земля вкраїнська стугонить від ран. Та все ж я знаю, вірю, просто мушу: Настане мир і прийде смерть катам! * * * Заблудилося літо у високих житах, Перепілкою впало у трави, Причаїлося, наче сполоханий птах, Між сокирок, волошок, купави. Оселилося тихо в старому саду, Підрум’янило яблукам щоки. Набродилось сповна на п’янкому меду І поволі притишило кроки. Вповні літо стоїть, у найвищій красі, Сонця спрагле проміння вбирає. І по праву, владнавши турботи усі, Свій величний вінець одягає. * * * Жнивує літо, колосом п’янить. Зерно дзвенить, немов святкові дзвони. Для мене ж це приємна, щемна мить, Бо пам’ятаю, як іще малою, Було, як дядько їде молотить, Біжим дивиться за село юрбою. Ось там пізнали замирання душ: Зерно біжить, хвилюється рікою. Над нами небо і безкрай довкруж… Змагаємось, бо як же тут без бою. Було, біжиш, хто перший, хто чимдуж, Аби лиш дядько взяв нас із собою. Версія для друку До списку статтей | Крилаті слова Є в української нації найбільший герой, який зазнав найжорсткіших нападів і якого росіяни намагалися знищити у першу чергу, бо знали, що з ним ми нездоланні. Це — наша мова. Василь ШКЛЯР.
|