З нашої пошти

Добрий день, шановна редакціє!

Тривалий час не могла написати жодного слова: неймовірна внутрішня порожнеча, несприйняття і нерозуміння того, що відбувається. Війна застала мене в Ірпені. Моє неусвідомлення ситуації призвело до того, що разом із семирічним сином застрягли у заблокованому місті. Допомагали чужі люди, ділилися останнім, підтримували одне одного. Інколи не вірила, що зможемо вирватися із пекла, яке нам влаштували окупанти. А коли нарешті вирвались, то наступні пів року, тільки-но виходили на подвір’я, син починав споруджувати бомбосховище, щоб захиститися, почуватися у безпеці, попри те що навколо уже було тихо. У кожного своя історія, пов’язана з війною, а як би хотілося, щоб історії у нашому житті були тільки хороші.

Надсилаю вам свої вірші з надією на те, що вони знайдуть місце на сторінках газети і відгук у читацьких душах.

З повагою Олеся КАРБАНЬ.

с. Яблунівка Миргородського району

Полтавської області.

Вже відгуляли зимобор, далебі,

Земля вже готувалась до весни,

І Світовид у чистім, яснім небі

Не віщував нам «братньої» війни.

Жили собі, ростили хліб і жали,

І їли свій, не крадучи чужий,

Закони Божі і людські тримали,

Й у Авеля не вірили, хоч вбий.

Вже понад рік для нас триває лютий,

В серцях, у душах — лютий назавжди.

Сплюндрований, жахливо-незабутній,

Людського горя повний і біди.

Не радує весна зболілу душу,

Земля вкраїнська стугонить від ран.

Та все ж я знаю, вірю, просто мушу:

Настане мир і прийде смерть катам!

* * *

Заблудилося літо у високих житах,

Перепілкою впало у трави,

Причаїлося, наче сполоханий птах,

Між сокирок, волошок, купави.

Оселилося тихо в старому саду,

Підрум’янило яблукам щоки.

Набродилось сповна на п’янкому меду

І поволі притишило кроки.

Вповні літо стоїть, у найвищій красі,

Сонця спрагле проміння вбирає.

І по праву, владнавши турботи усі,

Свій величний вінець одягає.

* * *

Жнивує літо, колосом п’янить.

Зерно дзвенить, немов святкові дзвони.

Для мене ж це приємна, щемна мить,

Бо пам’ятаю, як іще малою,

Було, як дядько їде молотить,

Біжим дивиться за село юрбою.

Ось там пізнали замирання душ:

Зерно біжить, хвилюється рікою.

Над нами небо і безкрай довкруж…

Змагаємось, бо як же тут без бою.

Було, біжиш, хто перший, хто чимдуж,

Аби лиш дядько взяв нас із собою.