Проза

Про автора. МАЦЬКО Віталій Петрович народився 24 квітня 1952 р. у селі Шрубків Летичівського району на Хмельниччині. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Доктор філологічних наук, професор. Працював редактором газети «Кам’янець-Подільський вісник», викладачем Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії.

Поет, прозаїк, літературознавець. Автор 30 збірок, серед яких: поезій — «Зелений Мис» (1996), «Під небом України» (1999), «Кипариси Магнесії» (2002), «Квітень» (2007), «Sententia sidus (думок сузір’я)» (2012); прози — «Вбите коріння» (1992), «Семен Сумний» (2014), «Сивина» (2015), роману-дилогії «Катарсис» (2015); літературознавчих досліджень — «Злотонить» (1994). Автор навчального посібника «Українська мова» (2009). Лауреат всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, обласних премій ім. Микити Годованця, ім. Григорія Костюка, ім. Тараса Шевченка.

Заозерна далина

СВІТАЄ — смеркає. День — ніч. Як маятник, коливається у просторі Василева задума.

Час спішить. Не зупинити!

На узгірку село. За ним — гай. А за гаєм розкішне плесо розкинулося на кілька десятків кілометрів.

Вдивляється Василько у заозерну далину.

Дідусь йому розповідав, а дідусеві — його дідусь, що до революції сімнадцятого року це озеро і довколишні землі їхньому роду належали. Козацькому роду Самокишів.

Та в суспільстві захурделилося переворотом. Василевого прадідуся відправили до Сибіру — куркулем визнали. Все багатство пустили за вітром. Тільки три вітряки, як сироти, бовваніли на зелених вітрах. А наприкінці п’ятдесятих і їх розібрали, як пережиток минулого.

Бореться із районним начальством Василь Самокиш, вибиваючи землю під фермерське господарство. Натикається на спротив. Начальство ніяк не збагне, чому Самокиш облюбував заозерні поля.

А майбутній фермер затято не хоче видавати свої секрети.

Ось приїде представник з області, розрубає гордіїв вузол, і тоді розквітне нове господарство. І постануть нові вітряки. Як пам’ятник предкам-хліборобам.

… Коливається у просторі Василева задума.

Свято картоплі

ДЕНИС Кожедух усеньке життя трудився трактористом. На гусеничних, на дизельних. Аж оглух. Медалей не заробив, бо не тримався близько до начальства. А ось пенсії, хвалити Бога, діждався. І хоч у селі сама робота в руки пнеться, наче хміль, але й колись треба знати честь. Приїхали дочки з Харкова (заміж вийшли за офіцерів) та й умовили батька навідатися до них у гості.

Дочки щодня розважають старого. Водять то в кіно, то в магазини. А сьогодні навідалися в художній музей, на персональну виставку. Народ вишукано зодягнений, інтелігентний. Тільки єдиний Кожедух не знав, куди йому заховати зашкарублі спрацьовані руки: чи то за спину, чи в кишені.

А ось і сам художник Василь Живиця. Звернувся до людей з подякою, розповів про деякі секрети своєї майстерності. Затим ще кілька чоловік виступило з промовами.

Місто тиснуло кварталами багатоповерхівок, скреготом трамваїв, гальмами машин. А тут, у музеї, Кожедух відчув приплив сил, енергії. На картинах — рідне село. Ось зацвіла його стара груша, ось хитаються човни біля річки, а ондечки жінки зібралися на Свято картоплі — з лопатами, коб’ялками. Біля цієї картини стояв найдовше. Скільки-бо його руки перебрали картоплі!

Дочки у книзі залишили запис: «Картини Живиці — це душа народу, душа просторів України. У них — часточка нашої батьківщини, все, що рідне і близьке. Відчуваєш себе українцем на генетичному рівні». І підписалися.

Батько перечитав текст і також вивів: «Денис Кожедух, тракторист, село Княжпіль».