• Постаті

Та, що любила світ

Підготувала

Лариса ПИЛИПЕНКО.

Цього року виповнюється 140 років від дня народження Ольги-Олександри Дучимінської (1883-1988) — української письменниці, поетеси, педагогині, фольклористки, етнографині, перекладачки, щирої патріотки.

ПАНІ Ольга прожила довге і достойне життя, мала стійкі принципи, ніколи не йшла на компроміс із совістю. Господь дарував їй 105 літ. Дорога була тернистою, багато здобутків, та ще більше випробувань і ударів долі. З гідністю витримала наругу ув’язнення й сибірських таборів, десятиліття поневірянь і переслідування радянською владою.

Ольга-Олександра Дучимінська, в дівоцтві Решетилович, народилася 8 червня 1883 року в селі Миколаєві Бібрського повіту (нині Пустомитівського району) на Львівщині, в родині директора школи. Початкову освіту дівчинка отримала вдома, у п’ятий клас батьки віддали її в жіночу школу в Станіславові.

З юності дівчина почала займатися літературною творчістю, познайомилася з Іваном Франком, Ольгою Кобилянською. У все, за що бралася, Дучимінська вкладала свою душу. Ольга обрала шлях батька і працювала вчителькою в народних школах Львівщини. Велика частка її життя пов’язана з Долинським районом. 1905 року виходить заміж за Петра Дучимінського — вчителя народних шкіл Жовківського повіту, і вони разом їдуть учителювати в село Воля Задеревацька Долинського повіту, а через рік переїжджають у Тяпче, де прожили 18 років. У подружжя народилося двоє синів, які дуже рано померли, пізніше — донька Оксана. 1914-го чоловік пішов на фронт. Як член Української галицької армії виїхав з батьківщини і не повернувся. Жив і помер у Чехословаччині.

Ольга мала неспокійну вдачу й хист до суспільної роботи. Вчителька у 1920-1930-х роках створює осередок «Просвіти», засновує у селі кооператив «Селянський Союз», організовує осередок «Рідної школи». Навчала грамоти неписьменних дорослих, опікувалася сиротами, на прохання селянок у гарячу жнивну пору організовувала дитячі захоронки (садки). Збирала пожертви для навчання обдарованих дітей із бідних родин, ночами вишивала сорочки, рушники, продавала їх, а за виручені гроші купувала одежину та взуття для школярів.

Під час німецької окупації Дучимінська переховувала кілька єврейських родин, дала прихисток Ірині Вільде, чоловіка якої розстріляли. Вона врятувала Олексу Новаківського і групу українських художників та письменників, які втекли від сталінських репресій.

1949 року Дучимінську арештували у сфабрикованій справі про вбивство Ярослава Галана. З 23 грудня 1949-го по 21 вересня 1951-го перебувала в одиночній камері Львівської в’язниці — жінці на той час було 66. Вирок був приголомшливий — 25 років суворого режиму. Попри знущання і страждання у сибірських таборах вона ніколи не втрачала людської гідності. Складені Ольгою Дучимінською вірші в’язні вчили напам’ять (за клаптик паперу і олівець — карцер), звільнившись, записували. Так поезія незламної українки долинала на батьківщину.

Після смерті Сталіна справу переглянули, термін скоротили, а 1958 року, за цілковитої відсутності доказів, її звільнили. Повернутись в Україну змогла 1959-го, їй вже було 75. Шлейф ув’язненої тягся за Ольгою все життя. Помешкання письменниці після конфіскації так і не повернули. Важким ударом стала смерть доньки Оксани наприкінці 1972 року — відтоді вона залишилась зовсім самотня.

Останні роки життя (1977-1988) Дучимінська прожила в Івано-Франківську у Мирослави Антонович — двоюрідної сестри Степана Бандери, з якою відбувала ув’язнення. Чужа людина стала їй посестрою, опікувалась нею до смерті, оточила її любов’ю і родинним теплом. Недоброзичливці і тут не давали спокою, цькування тривали, жінці постійно погрожували виселити, не прописували, преса навішувала на неї різні ярлики.

На схилі літ Ольга мріяла віднайти всі свої рукописні вірші і видати збірку поезій. Проте спецслужби упродовж років нещадно нищили її творчу спадщину. Навіть перед 100-літнім ювілеєм провели обшук у помешканні і знову вилучили твори, які вдалося зібрати. Система лютувала, що не вдалося підкорити її, не вдалося знищити її спадок. Твори Дучимінської розсипані по світу, як коштовне каміння. Періодично їх знаходили в старій періодиці, в листах до друзів із сибірської неволі. Прихильники й ентузіасти вже після її смерті видали кілька збірок, присвячених життю і творчості поетеси.

Несподіваним відкриттям є кулінарна родзинка від Ольги Дучимінської — перепис цікавої страви «Волинська лакоминка з налисників», який міститься в книзі «Як добре й здорово варити», що була перевидана проєктом «Авторська Кухня Українська» 2019 року. Ця книжка зібраних редакцією коломийського часопису «Жіноча доля» рецептів страв була надзвичайно популярна у 30-х роках минулого століття. Ольга Дучимінська у 1934-1939 роках була співробітницею часопису, тож, імовірно, була долучена до її видання.

Відійшла ця світла мужня жінка в інші світи 1988 року, не доживши чотири роки до своєї реабілітації. Знайшла вічний спокій на маленькому цвинтарі в Чукалівці поблизу Івано-Франківська.

Золота нитка пам’яті про цю особистість не губиться. Через роки для нових поколінь вона постає великою патріоткою, інтелектуалкою. Це була людина з великим серцем і красивою душею. «Я любила любити світ», — казала Ольга Дучимінська. Любила людей, була вірною в дружбі.

Зворушливо звучить звертання поетки до співвітчизників:

З вами остане любов моя…

Я її в серці для вас носила,

Прийми, народе, мою любов…

А я по смерті буду щаслива.