• 1 жовтня — День захисників і захисниць України

Лицарі ХХI століття

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

Бригада йде у наступ.

Роман, навідник із позивним «Лев», відомий як перший на цій війні викрадач танків. Точніше, не лише він, а всі, хто брав участь у небезпечній операції. Розум, кмітливість та удача не раз допомагали захисникам і рятували їх із карколомних ситуацій, які може створити тільки війна.

_{Броньована здобич}

ОПРИЛЮДНЕНА офіційна інформація про цю воєнну пригоду біля села Топольське Ізюмського району на Харківщині була сухою: мовляв, у результаті вдалих дій українських оборонців за підсумками зіткнення вдалося захопити танк Т-80БВ російських окупантів. Коли ж слухаєш Романа (на фото), то створюється враження, що потрапив у неймовірний воєнний бойовик.

А почалося все з нужди. Бракувало тоді під Барвінковим, де 3-тя окрема танкова Залізна бригада сходилась у смертельному герці з відомою за парадами на красній площі рашистською кантемирівською елітною дивізією, всього — боєкомплекту, котків та інших запчастин, динамічного захисту... У ворога такого добра було під зав’язку, а в нас катма. Настав момент, коли в Романовій роті жодного вцілілого танка не лишилося. Отож шукали машини, які можна було б розібрати на запчастини. Поки ламали голови, де їх узяти, хтось із танкістів запримітив два ворожих Т-80БВ. Танки швидкісні, маневрені. Такий до вікна підкрадеться — не почуєш. Один підірвався на міні, йому пошкодило гусеницю, а з другого екіпаж виліз, навіть не заглушивши двигуна.

Поки танк дирчав посередині шляху між московитами й нашими, хлопці розмірковували, як його викрасти під носом у ворога. Продумували до подробиць, як підібратися до ворожої техніки, як її зачепити тросом, притягти до своїх, не втрапивши в халепу. Такого нахабства московити, певна річ, не чекали, бо почали стріляти лише тоді, коли наші відтягли затрофеєний танк десь на кілометр. Після цього бійцям удалося ще викрасти під лісом БТР, снаряди, але «вісімдесятка» була першою. До речі, новісіньку машину вони передали сусідам, бо ж самі воювали на «сімдесятидвійках».

У березні 2022 року на Барвінківському напрямку йшла зовсім інша війна, ніж сьогодні. І не тому, що тоді через брак амуніції Роман був у білих кросівках, червоному спортивному костюмі й такій же шапочці, чим дивував не тільки іноземних репортерів, а й, напевне, ворогів. Іще не літали зграями ворожі дрони-камікадзе «Ланцет», здатні влучити у відчинений танковий люк, поля і дороги не були так густо нашпиговані мінами. Сьогодні бійці воюють, не бачачи ворога. Під’їхали у потрібну точку, за десять хвилин відстрілялися по укріпленнях і хутко зникли, поки їх не засікли. А тоді, під Барвінковим, наші вступали в контактні танкові бої.

_{Хрещені вогнем}

ПЕРШИЙ бій Романа був за село Топольське торік 15 березня, майже відразу після того, як їхня 3-тя бригада, що перебуває у складі Корпусу резерву, розвантажилась із залізничних платформ неподалік Барвінкового. Іще за тиждень до цього вони готувалися вирушати на фронт: розконсервовували техніку, екіпажі злагоджувалися, навчалися. Бо резерв — це як: існує офіцерський кістяк підрозділу, а вже на його основі формується бригада, набирається особовий склад із мобілізованих, тобто переважно людей суто цивільних. Роман служив танкістом-навідником у «Десні», але ж коли то було... За роки роботи вантажником на Кам’янець-Подільському цементному заводі та фермерування з батьком він багато чого забув. Хоча потім з’ясувалося, що навички швидко відновлюються. Звісно, коли ти людина мотивована.

До цього етапу національно-визвольної війни з московитами, який нині йменується широкомасштабним російським вторгненням, Роман долучився добровільно. Він збирався стати на захист Батьківщини ще 2014 року, але ж — двоє малих дітей, дружина була категоричною: «Не пущу!» А тепер от жінка дізналася про рішення чоловіка, аж коли він уже рушив у дорогу.

Тоді, 15 березня, коло Барвінкового вони всі були левами. Передусім же ротний і тепер Герой України Сергій Пономаренко, який повів підрозділ штурмувати Топольське. Шість наших танків, які наступали з різних боків на село, наразилися на два десятки замаскованих машин таманської дивізії. «Завдяки командиру рота вціліла», — певен Роман.

Наші підбили в тому бою дев’ять танків. На рахунку Романового екіпажу, яким командував взводний Сергій Ярощук, три спалені ворожі броньовані машини. Звісно, в цьому немала заслуга й навідника, якому оптика дає змогу бачити якнайдалі, цілячись у ворога.

_{Леви залізної бригади}

ТОГО дня вони наступали з піхотою. На броні машини «Лева» сиділи протитанкісти батько й син, які дорогою злізли, аби зайняти позицію для бою. Необачно хлопці з протитанковим керованим ракетним комплексом засіли за нашим підбитим бронеавтомобілем «Козак». Чому необачно? Бо пошкоджена техніка — прекрасний орієнтир для ворога. Перед цим ти заміряєш відстань до цілі, пристрілюєшся, а коли там хтось з’являється — раз, і влучив. Так і тут сталось. А потім із-за хати виїхала московитська машина.

— Я кричу: «Бачу ворожий танк», — згадує Роман, — а взводний із позивним «31» у відповідь: «Давай!». Першим же набоєм я його знищив — аж башта геть відлетіла.

Аби знешкодити другий танк, який відсунув підбитого, знадобилося два снаряди. Роман спалив і третій танк, що виходив на його побратима. А потім по наших почала працювати ворожа артилерія. Міна 120-го калібру вцілила в мотор, танк загорівся, комвзводу контужений, непритомний... Як згадує Сергій Ярощук, навідник криком привів його до тями, а вже із танка він вибрався на сніг сам. Найбільше клопоту було з механіком-водієм Олегом Карнафелем. Люк придушили ящики із запчастинами, і треба було знову сісти в танк, аби повернути башту й визволити побратима, що Роман і зробив. А ще «Лев» вертався в палаючу машину, щоб забрати свій автомат... Після такого страшного бою вони всі вижили, а танк потім притягли на базу. За порятунок людей Роман удостоївся ордена «За мужність» ІІІ ступеня.

Найбільше танків підбив побратим «Лева» з позивним «Філ», але у першого найбільше виїздів на лінію вогню. З кожного він міг не повернутися. До речі, Бог і янголи-охоронці вберегли їх, коли на базу під Барвінковим прилетіла ракета. Обстріл стався о сьомій, а екіпаж виїхав у поле ремонтувати техніку о четвертій. Вони тоді спали по дві години, а решту часу відновлювали свої танки. Отож я розумію Романа, який у серпні демобілізувався. Стільки пережити — не кожен витримає... Та й має він на це законне право.

— Хороший хлопець «Лев», — сказав його командир, коли я зателефонував, аби дізнатись, як справи у Романа, — шкода, що демобілізувався.

Утім, не здивуюся, якщо він повернеться. Відпочине, підлікує нерви... Люди війни завше повертаються.