• Сокровенне

Нехай вороги наші плачуть

Світлана КУЗЬМЕНКО.

Бориспільський район

Київської області.

НІКОЛИ не думала, що у 65 років мені доведеться змінити своє місце проживання, покинути рідне село на Херсонщині, де народилася не тільки я, а й мої батьки. Хто не знає наших кавунів, помідорів, іншої городини, яку щедро родить херсонська земля! Отож я налаштувалася на пенсії зайнятися садом-городом. А ще — спостерігати, як дорослішають мої онуки Катя й Даринка. Словом, живи й радій!

Та не так сталося, як гадалося. Вдерся до нас клятий ворог і перекреслив усі надії. Безкінечно гатить по містах і селах, убиває, виганяє з нажитих місць мирних жителів. Ми в селі трималися щосили, пам’я­таючи, що на фронті значно тяжче. Молилися, щоб рідна земля зберегла наших захисників від ворожих куль. Та підрив Каховської ГЕС в одну ніч затопив вулиці й хати...

Ось так я й опинилася з сім’єю доньки на Київщині. Село велике, квітуче, є річка. Місцева влада запропонувала маленький, в прийнятному стані будинок, де останнім часом ніхто не жив. Сусіди зустріли привітно, допомогли в усьому. Тож упоралися, розмістилися. Виписала улюблену газету. Як же без неї!

Озираюся довкола — затишно, гарно і в хаті, і на подвір’ї. Та ятрить, пече ду­шу згадка про рідний, те­пер зруйнований, дім. Мимоволі навернулися сльози.

— Бабусенько, не плач! — біжать до мене онуки. Обнімають, утішають.

— Мої щебетушки... —— пригортаю їх, і сльози висихають.

— Нехай наші вороги плачуть — кажу у відповідь. — Напали на нашу землю дикою ордою, у ній і щезнуть навіки. Уже недовго лишилося чекати нашої перемоги.

Від самого початку війна для нас стала народною, бо вона справедлива — ми відвойовуємо своє. Тому й знаємо, що переможемо. Повернуться з фронту наші діти-воїни, підростуть онуки. Відродять нашу країну і мою рідну Херсонщину. Я обов’язково повернуся на свою малу батьківщину. Життя налагодиться...