• Золото, золото

Просто щасливі

Микола ЮРЧИШИН.

Полтавська область.

Роки, роки — зграї лебедині. Євгенія Данилівна Левченко дивиться, як клопочуться її діти, онуки та правнучка, і згадує, як сама була молодою та вправною. Нещодавно вони зі своїм коханим Михайлом відсвяткували золоте весілля.

НАРОДИЛАСЯ Женя далекого 1949-го у селі Судилків Шепетівського району Хмельниччини. «Я була третьою дитиною у сім’ї серед п’яти сестричок, —розповідає жінка. — На жаль, двоє старшеньких померли від голоду. У шестирічному віці втратила маму, до першого класу мене вже повела інша жінка».

Після закінчення середньої школи 17-річна дівчина поїхала до Полтави. При фабрично-заводському училищі бавовняно-прядильної фабрики освоїла фах прядильниці. Попрацювавши рік за верстатом, вступила до Полтавського вечірнього механіко-технологічного технікуму, після закінчення якого трудилася помічником майстра прядильного цеху. Дуже любила волейбол, грала у команді добровільного спортивного товариства «Авангард». На змагання їздили по всій Україні.

Знаковим став для Жені 1973 рік. Подруга Ольга на першотравневі свята запросила її в гості у Сухоносівку Чорнухинського району Полтавщини. Добиралися літаком-кукурудзником, який регулярно курсував тоді до Чорнух. Пам’ятає, як тільки-но вийшли з нього, уперіщив дощ. У білих плащах швиденько встрибнули в кабіну трактора Т-74, яким виїхав за ними брат Ольги Павло. І ось так багнюкою по бездоріжжю трусилися сім кілометрів.

Відзначали свято у лісі — разом з іншими хлопцями та дівчатами висаджували молоді деревця. Там і познайомилася Женя із водієм Михайлом. Розговорилися. Їхні долі виявилися схожими. Коли хлопцю виповнилося 13, батько їх покинув. Залишився жити з бабусею Харитиною і матір’ю, яка дуже хворіла. Тож рано узяв на себе чоловічі обов’язки в родині. За словами Євгенії Данилівни, одразу відчули, що наче вони половинка одного цілого. Мабуть, це і є любов із першого погляду. Із весіллям не тягнули: розписалися у Судилкові на Хмельниччині. До речі, старшим дружбою та старшою дружкою в них були Михайло Загреба та Надія Волова, які через кілька місяців також побралися. Невдовзі вони теж святкуватимуть золоте весілля.

Жити Євгенія та Михайло вирішили у Сухоносівці. Приязно зустріла невістку Михайлова мати Марія Степанівна. Дістала зі скрині й подарувала гарну спідницю. У взаємоповазі і злагоді прожили зі свекрухою в одній хаті 39 років. Шкода, що та не дожила до їхнього золотого весілля.

У колгоспі «Більшовик» дали Євгенії роботу — інструктор зі спорту. Водночас очолила тамтешню комсомольську організацію. Згуртувала місцевих хлопців у футбольну команду, у вихідні влаштовувала змагання із волейболу. Невдовзі її запросили в школу викладати фізичне виховання.

Вже мала двох діток, коли вирішила продовжити освіту. Заочно вступила до Глухівського педінституту, отримала диплом учителя початкових класів. Працювала в школі до пенсії.

Михайло Петрович та Євгенія Данилівна Левченки кажуть, що щасливі. Радіють за дочку Людмилу, котра проживає у селі Хейлівщина, що за 25 кілометрів од Сухоносівки. Тішаться онуками Станіславом та Анжелою, правнучкою-розумничкою Богданкою. Пишаються сином Валентином. На жаль, він не дуже частий гість, бо проживає за кордоном. Та постійно виходить із батьками на зв’язок. Чого б ще хотіли в житті? Тільки Перемоги!

Нехай це бажання збудеться. З роси й води вам, сивочолі молодята!