• Життя прожити…

Подарунок від зозулi

Надія СІМБУЛЕНКО.

Запорізька область.

НАС із Зоєю свого часу звела коротка зустріч. Я приїздила у відрядження в невеличке село Новотроїцьке, довелося затриматись і не встигла на останній автобус. Обліковець із місцевого господарства Клава люб’язно запросила переночувати у них, Зоя була невісткою цієї привітної жіночки. Чорнява дівчина з величезними очима здалась мені відлюдкуватою — ховала погляд і не йшла на розмову, зникала, як і з’являлась, тихо й нечутно. Клава за вечірнім чаюванням розповіла, що їхній Ромко привіз дружину здалеку, він там був на сезонних роботах, Зоя куховарила робітникам. Познайомились, зійшлися. Після приїзду додому батьки Романа поставили молоді сувору умову: жити тільки у шлюбі. Побралися, а там невістка і при надії стала, раділи першому внуку, Дмитриком назвали. Уже й другого чекають.

Усе в цій родині було добре, от лише Клава зізналась, що непокоїть материнське серце відлюдькуватість невістки, її мовчазність навіть у сімейному гурті. А стосунки в родині були щирі, тут любили і гостей прийняти, й пожартувати та посміятися. Ромка був протилежністю дружині — товариський, відкритий. Заспокоював матір, мовляв, Зоя зростала сиротою, виховувала тітка, тож не часто сміятися доводилось.

Та коротка наша зустріч давно забулась, минуло кілька років, ми з Клавою навіть не спілкувались. Та якось комп’ютерна мережа знічев’я підкинула кілька фото, начебто моїх знайомих. Гортаю, справді, знайомі очі, дуже густо намальовані брови… Невже Зоя? І так, і ні, бо у тієї був сором’язливий погляд, якась дитячість у поставі. А ця — виклична, зверхня, обручкою хизується. Професійна цікавість взяла гору, і я знайшла у забутому записнику Клавин телефон.

— Господи, я загубила ваш номер, а так хотілося висповідатися, душу від-крити, — схвильовано говорила жінка. — Я приїду, як буду в обласному центрі, і до вас.

Невдовзі ми побачились. І слова, й емоції лилися через край. Зоя змінилася, відколи народився Іванко. У ставленні до дітей у молодої матері з’явилось відчуження. Якщо малюка іще годувала, то старшого й не помічала.

— Дмитрик гуляє довго, а тоді через двір біжить на нашу половину: «Їсти хочу!». Бо вдома й не зварено. Це не раз і не два, ввійшло в систему. Спробувала легенько зауважити, почула від невістки цілу зливу докорів, мовляв, для онука шкодую миски борщу. Та не так все, не має дитина бути наче безпритульною. Тут іще й Ромко досолив: Зої важко з двома. А те, що я після роботи брала малого до нас аж до пізнього вечора, а чоловік бавився зі старшим, до уваги не бралося, так і мало бути, хай молоді відпочинуть. А відпочивала, ми зрозуміли, Зоя сама — її почали помічати в барі в сусідньому селі, приходила за дітьми із легким подихом спиртного. Наш Ромко теж став іншим, рідше заходив до нас, десь зникли його жарти, уникав розмов.

Клава нервувала, для неї була незрозумілою поведінка жінки, яку в родину прийняли з відкритим серцем. Віддали молодій сім’ї частину будинку з окремим входом, у їхнє сімейне життя втручались хіба з бажанням допомогти. Мати яких лише не шукала до невістки шляхів. Зрештою, у Клави загострилась давня хронічна хвороба, лікувалась у стаціонарі в обласному центрі. Чоловік неохоче і небагатослівно розповідав про дітей, а коли повернулась, ледь опанувала себе від новини: Зоя з меншим Іванком пішла з родини, пояснивши Роману, що зустріла свою велику любов. «Син не шукав її, не просив повернутись, — продовжила Клава. — Та й часу не мав — робота, й Дмитрику була потрібна подвійна порція турботи і любові — малий скучав за матір’ю, чекав її і сумував. Я коли зазирнула в ті оченята, побачила там таку дорослу тугу… А Зою, переказували, бачили на залізниці, з дитиною і молодиком — чекали поїзда. В Інтернеті й справді демонструвала обручку, свою й чоловічу, але не Романа. Мовляв, щасливо заміжня. Роман спробував позбавити дружину материнських прав, справа чомусь не зрушила з місця. Та й офіційно їхній шлюб іще не розірваний».

Чуже життя — незорана нива. Але час мудро бере людські долі у своє кільце. Тепер уже Клава зателефонувала. Голос у жінки був спокійний і навіть щасливий.

— У нас новина, — мовила. — Роман наш іде до Збройних сил. Плакала, просила, все ж двоє діток. Він затявся, мовляв, і так довго відкладав. «Мене виростили, і їх піднімете, якщо раптом…» — твердо сказав. А ще радість — зозуля ж нам й Іванка підкинула, тепер братики разом. Це такий від неї подарунок! Відмову від дітей написала і подалася десь по світах. Але це вже її історія. Тут у нас по сусідству жіночка з дівчинкою оселилася в порожній хаті, від війни втекла. Роман допомагав їй в хаті лад навести. Як повернеться, обіцяв свердловину зробити, на два двори…