• Проблеми галузі

Чому гірчить цукровий буряк

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

«Понад чверть століття очолюю «Розвазьке», і щороку сіємо цукрові буряки: ну як без солодкого продукту? — розмірковує голова фермерського господарства, що в Острозькій громаді на Рівненщині, досвідчений аграрій Петро Ягодка. — Обробляли і по 100 гектарів, тепер 50. Раніше люди працювали на буряках вручну — нелегка робота. Але її в нас мали щонайменше триста чоловік: із поліських районів Рівненщини приїздили, з Тернопілля, із Хмельниччини. Я з усіма розраховувався: і грішми, й цукром. На сьогодні всі ці процеси вже механізовані».

АКИХ міцних «горішків» в області на пальцях однієї руки перерахуєш. Дарма що Петро Іванович розміняв восьмий десяток, не підводить його професійне чуття. Орієнтується, які культури і в яких обсягах посіяти, аби вловити кон’юнктуру надзвичайно непрогнозованого ринку. А от щодо цукрових буряків позиція тверда й незмінна — ця стратегічна культура потрібна завжди.

…Нині його працьовиті земляки звозять із поля останній урожай: погода дозволила впоратись оперативно.

Кожний гектар видав щонайменше 700 центнерів цукристих, а це вже рівень європейських країн. Цукристість — близько 18 відсотків при базовій 16. Тому ці буряки переробники «розхапують», як гарячі пиріжки. Як же вдається вийти на такі промовисті показники?

По-перше, розтлумачує Петро Ягодка, виручає сівозміна, якої свято дотримуються. Тут щонайменше 20 років не вирощували буряків, тож земелька добре перепочила. По-друге, робить своє органіка, якої у господарстві вистачає: мають на відгодівлі 750 голів ВРХ.

Щоправда, зауважує керівник, ще п’ять років тому, коли буряки збирали вручну, гектар пересічно давав не менше ніж 800 центнерів. Бо як не крути, а людина працює ретельніше за комбайн, тож і втрати менші. Але… молодших земляків, каже, забрала Польща, а старші вже відійшли в кращі світи...

От тільки добряче «гірчить» Петрові Івановичу цукрова тема: «Прикро, що на Рівненщині не залишилося жодного цукрового заводу, тож возимо солодкі корені на переробку на Хмельниччину — неблизька, знаєте, логістика».

Він пригадує часи, коли за 10 кілометрів працював потужний цукрозавод в Оженині, який переробляв 3-4 тисячі тонн буряків за добу. Недобросовісна конкуренція за мовчазного потурання тодішньої влади «під корінь» знищила цукропереробну галузь Рівненщини: тепер ані роботи людям, ані податків до бюджетів. Та й лише поодинокі господарства ще сіють буряки. Принаймні у великій Острозькій громаді, що утворилася в межах колишнього району, — це тільки «Розвазьке».

Петро Ягодка не ностальгує за тими часами, він спрямовує погляд у майбутнє України, яку завше тримало село. Намагається й нині дати людям роботу і заробіток, а також щедро ділиться продовольством із нашими захисниками, вони та їхні родини — під особливою опікою. Буде перемога — буде й розвиток, переконані в Розважі.

Та все ж цьогорічні сподівання на «солодку» галузь в Україні доволі оптимістичні.

Чиновники звітують — майже 250 тисяч гектарів цукрових буряків дадуть змогу виробити 1,7-1,8 мільйона тонн солодкого піску на 30 заводах, які вже працюють. Оскільки наше внутрішнє споживання — трохи більше мільйона тонн, то решту можна експортувати, заробивши для держави валюту.

Але поки що діє урядова заборона на експорт цукру. Виробники сподіваються на її скасування найближчим часом, адже сезон цукроваріння — в самісінькому розпалі. До того ж світовий дефіцит солодкого продукту експерти оцінюють нині у майже 2 мільйони тонн, позаяк головний його експортер — Індія — зовсім закрила зовнішні ринки. Тому високоякісний український цукор цілком може вирівняти ситуацію. Але збагатитися з того мають не трейдери, а виробники! І якраз такі правила повинен чорним по білому прописати Кабінет Міністрів, чітко відпрацювавши логістичні шляхи. Наразі цей шлях один — недешевий автомобільний.

Майбутнє галузі й у глибокій переробці відходів цукрового виробництва — меляси та жому — на біопаливо. Це перспективна тема, яка за правильного підходу перевершує за прибутковістю саме виробництво цукру. А ще — збільшує час роботи цукрових заводів зі 100 днів до року. При нинішніх обсягах виробництва солодкого піску частку меляси оцінюють у пів мільйона тонн на рік.

Отже, прибрати гірчинку із «солодкої» галузі країні цілком під силу. Важливі лише вчасні рішення офіційного Києва та правильні пріоритети. Головний із них — його величність селянин: той, хто засіває, плекає і копає солодкі корені. Та, на жаль, саме він найчастіше виявляється ошуканим у рідній державі.