• Незламні

До Перемоги з вітром у гривах

Наталія СТІНА,

Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

Сім кілометрів від Запоріжжя трасою в обрамленні зелені — і ми вже біля «Кавалькади»: таку назву має кінноспортивний клуб, що у селі Нижня Хортиця Запорізького району.

ГОСПОДИНЕЮ тут Оксана Добровольська-Волошина (на фото Kavalkada stable), для якої конярство — це не просто любов усього життя, а й професія, захоплення, стан душі. Кожному вихованцеві вона дарує часточку свого серця, адже зробити з маленького лошати спортивного коня-чемпіона — справа тяжка й не кожному майстру під силу. Це стало можливим завдяки щоденній наполегливій праці та досвіду, отриманому від тренера-наставника Василя Дробахи. Догляд за скакунами — не просто годівля, підтримання їхнього здоров’я, а і постійний пошук засобів для існування, а ще тренування, змагання, робота зі спортсменами, молоддю.

— Тваринам важко переносити війну, вони дуже чутливі, — розповідає Оксана Вікторівна. — Коли ворог починає гатити десь близько, вони припиняють їсти, гуртом сполохано притискаються до стіни і завмирають. Коли стався «приліт» до сусідів на молочну ферму, що всього за двісті метрів звідси, від страху коні схарапудилися, кинулися до огорожі і своїми тілами вибили частину бетонного муру. Якщо люди можуть про себе якось подбати, то тварини повністю залежні від нас. Торік було надзвичайно важко з кормовою базою: багато фермерів через військові дії не змогли зібрати зерно, солому, сіно. Тому мусили шукати корми в інших областях. Логістика шалено дорога. От ми придбали сіно на Полтавщині. Загалом машина сіна обійшлась у 60 тисяч гривень. А вистачає його коням на півтора місяця, довелося заощаджувати, розтягувати одну годівлю на дві. Неочікувана допомога надійшла від зоозахисників: підтримали кормами і препаратами для тварин.

Виживати дуже складно, спонсорів чи інвесторів нема. Зараз у «Кавалькаді» утримують 21 скакуна, прогодувати тільки одного щомісяця обходиться у понад п’ять тисяч гривень. А ще обслуговування приміщень, витрати на електроенергію, воду, податки, ветеринарні обстеження, зарплата невеличкому колективові. З кіньми працюють Оксана із сином, жінка-конюх, а також дівчата Катя і Віка, які приїхали з-під Василівки, де мали невеликий досвід спілкування з цими тваринами у фермерському господарстві. Катя мешкає у Запоріжжі разом із мамою та молодшою сестричкою, після навчання допомагає доглядати коней. Захоплення визначило і майбутнє дівчини: вступила до навчального закладу, аби опанувати професію ветеринара.

Війна зірвала з рідних місць чималу кількість людей, які знайшли притулок у Запоріжжі. Дехто з них завітав до клубу і прикипів до нього душею. Як от Даша, що вирвалася з окупованого Бердянська. Можна лише уявити, які поневіряння випали на її долю, а тато нині воює на передовій… Дівчина займається кінним спортом у «Кавалькаді» вже понад пів року. Каже, важко переоцінити роль кінної терапії.

На території клубу живуть і чотирилапі пухнастики: шестеро собак і 15 котів. Коли люди почали виїздити із села, покинуті котики та песики шукали собі прихистку, йшли до коней. Тут їх усіх лікують, годують — щодня для всієї команди вариться 15-літрова каструля каші.

Воєнні будні наповнюють життя Оксани різними ситуаціями. Наприклад, їй зателефонували мешканці села Мала Токмачка, що потерпає від постійних обстрілів, і попросили допомогти вивезти їхніх коней. Сім’я фермера виїхала вже давно, а чоловік залишився, бо не міг кинути тварин. Коли від ворожого снаряду на його очах розлетівся трактор, вирішив вибиратись із села. Запряг коней у підводу і поїхав назустріч Оксані. А в селищі Комишуваха залишив підводу, сів верхи, другого коня хотів вести на мотузку. Там їх і підібрала Оксана у свій причіп для перевезення коней. Вісім місяців жили в неї тварини, жодної копійки не взяла за утримання, поки не знайшли їм нове пристановище. Господар дякував зі слізьми на очах…

 «Своїм треба допомагати за будь-яких обставин», — переконана Оксана Добровольська. Хоча зізнається, що у самих буває така безвихідь, що часом доводиться купувати продукцію «під запис».

— Чи є у нас запасний варіант, аби виїхати звідси? Ні, нема. У мене причіп, розрахований на двох коней, є ще один старенький — ну, чотирьох тварин врятуємо, а решта? Аби тільки одного коня переправити на Захід України, потрібно тисячу євро, у нас катма таких коштів. Живемо тут, чекаємо Перемоги, — каже жінка.

Допомагає триматись у темних днях промінчик позитиву, який наснажує і дає сили долати труднощі. Оксана тішиться, що підготовлені ними коні показують гарні результати на змаганнях. Попри воєнний стан змагання в Україні все ж відбуваються, найчастіше на Київщині та Дніпропетровщині. На останніх виступах із конкуру їхня скарбничка нагород поповнилась ще однією срібною медаллю.

Обидві сестри Оксани також дотичні до конярства: у фермерському господарстві старшої утримуються коні, а молодша сестричка професійно займається іпотерапією. Син Богдан — надія і продовжувач династії. Він, як і сама Оксана, — кандидат у майстри спорту, призер численних змагань з кінного спорту, тренер. Але поки що треба вижити, щоб зустріти Перемогу вітром у гривах!