• Відгук

Першим був Валентинович

Микола ЯСЕНЬ.

Дніпропетровська область.

ПОЗА будь-яким сумнівом, до цікавої дискусії запросили «Сільські вісті», опублікувавши статтю Миколи Москаленка «Було по батькові, стало по матері». Нагадаю, у ній ішлося про юну киянку Станіславу Литвиненко. Її рідний, або, як то кажуть, біологічний, батько забув про свою донечку відразу, як тільки розлучився з її мамою. Не давав про себе знати, поки Станіслава підростала. І от, досягнувши зрілих 16 років, отримуючи паспорт, дівчина прийняла несподіване та тверде рішення відмовитися носити по батькові його ім’я. Бо чи й справді не забагато для нього честі, якщо він багато років залишався байдужим до її долі і благополуччя? Інша річ рідна матуся Леся, на честь якої донька й обрала собі ім’я по батькові — Лесіївна.

І хай патроніми — після основного імені ім’я по батькові — запровадили ще в Стародавній Греції, нічого страшного не буде, якщо в нашій Україні нині дозволять паралельно і матроніми — після основного імені імена й по матері себто. Залежно від обставин та ситуацій. Якщо при досягненні дорослості діти мають право обирати прізвище батька чи матері, а то й національність, коли в батьків вона різна, то можливість обирати по батькові чи по матері носити імена їм і поготів не завадить. Така моя думка.

Тим більше, що випадок зі Станіславою не винятковий у юридичній практиці України. Понад 35 літ тому подібне сталося у селищі-райцентрі Покровське на Дніпропетровщині. Там жила дружня й роботяща родина Йосипа і Зінаїди Жученів. Виховувала двох доньок — старшу Галинку і меншеньку Валентинку. Остання, не встигши закінчити сільськогосподарський технікум, забажала вийти заміж за хлопця із сусідніх села і району. І це після тижня знайомства! Батьки в один голос радили не квапитися, та вона наполягала на своєму. Її бабуня Таня казала прямо, що не інакше, «як Валі пороблено». Скінчилося заміжжя ще більш несподівано, ніж відбулося: менш ніж через місяць після весілля Валентина Йосипівна, завагітнівши, заявила, що дуже не-обачно вчинила, прикро помилилася. Що сталося, що послужило її прозрінню, нікому не казала. В селі подейкували, що зрадив він її на третій чи п’ятий день, а пробачати таке Валентина визнала нижче своєї гідності. Тож «судженого» з власної волі вигнала геть. І навздогін попередила, щоб не те що не вертався, а щоб і не показувався на поріг.

Так от, народивши потім хлопчика-синочка від невірного чоловіка, Валя знову приголомшила земляків: забажала записати свого синочка Костянтином Валентиновичем. Тобто не по батькові, а по матері. Спершу сусіди, а швидше, сусідки заходилися відраджувати молоду маму. Не чуди і не сміши — казали. Хоча, здавалося б, чому перечити, якщо і серед чоловіків є Валентини — хай буде, як мати хоче. Так ні: Покровське хоч і селище міського типу — райцентр, одначе не настільки велике, щоб поговір тоді не пішов про «неправильне» бажання Валентини Йосипівни. Бо існує ж «якщо не закон, то порядок». Ті, що реєстрували народження Кості, теж не хотіли давати згоди на таку «примху». З тієї причини, що у хлопчика ж є конкретний батько, а в нього своє ім’я. Негідником виявився — то одне діло. Розлучилася з ним — це твоя справа. Але «нічого не вигадуй, розумнице»! Чи вже забула, як було звати твого колишнього чоловіка?

Таки чималих трудів, старань і наполегливості знадобилося Валентині Йосипівні, аби у свідоцтві про народження Кості в графі, хто батько, зробили прочерк (уявіть!), а у графі по батькові вписали, що Валентинович. Я ж тепер, прочитавши у «Сільських вістях» про Станіславу Лесіївну, спеціально зателефонував землякам у Покровське. Нині там 35-літнього Костянтина Валентиновича знають як чи не найвдачливішого бджоляра-пасічника на всю округу. Він одружений, виховує донечку Оленку Костянтинівну. Ще встигає тещі помагати поратися у фермерському господарстві. Хорошого сина Валентиновича виховала Валентина-мати.