• Болить

Ми з ними — молитвою, надією

Наталія СТІНА.

Фото з архіву Анастасії Стрельбицької.

ПЕРШОГО листопада виповнилося 533 дні, відколи Руслан Кривошеєв перебуває в російському полоні. 17 місяців болю, сліз і невідомості. Однак рідні вірять у визволення і чекають його повернення.

Мені випало поспілкуватися з Анастасією Стрельбицькою, яка повідала історію родини, прихід війни у їхнє життя і полон рідної людини.

Для неї Руслан не просто двоюрідний брат, а ніби перша дитина, бо вона йому хрещена мати, сестра, друг. Виросли поруч, у сусідніх будинках в селі Степне Запорізького району, ділили навпіл і радощі, й печалі.

— А тепер щодень постійне очікування, тривога, розпач, жаль. Тому що не знаєш, в яких умовах він перебуває, чи їв сьогодні, чи здоровий... Невідомість жахає, забирає сили. Це страшне випробування! — гірко каже жінка.

Руслан Кривошеєв — військовослужбовець однієї з військових частин, торік у лютому минув лише четвертий місяць його контрактної служби в Маріуполі, коли напав ворог.

— 24 лютого приблизно о п’ятій годині ранку він зателефонував мені й сказав, що почалась повномасштабна війна. Не міг додзвонитися до батьків, то запитав у мене, чи все у нас добре. Дуже переживав за маму, тата, молодшу сестру. Повідомив, що в Маріуполі вже дуже гаряче. А згодом і Запоріжжя відчуло перші обстріли, «прильоти», — згадує Анастасія. — Ми підтримували з Русланом зв’язок усі три місяці оборони Маріуполя. Він не нарікав, просив, щоб ми берегли себе. І хоча до останнього брат не зізнавався, інтуїція мені підказувала, що він перебував саме на «Азовсталі». У соцмережах ми подружилися з Катею Проскурнею, Оленою Руднєвою, об’єдналися в групу «Маріупольський гарнізон», аби спілкуватися, ділитись інформацією, підтримувати одна одну. 17 травня 2022 року об 11.48 Руслан надіслав останнє повідомлення, що вони виходять з «Азовсталі»! І більше на зв’язок не виходив.

Відтоді жінка бореться, щоб витягти брата з полону. Двічі побувала в Києві, біля Офісу президента, на зустрічах із Координаційним штабом, відбувалися численні онлайн-перемовини, у Дніпрі зустрічалися з Уповноваженим із прав людини. В Запоріжжі рідні полонених провели три акції і дві фотовиставки на підтримку бійців. Брали участь у марафоні «Біжу за «Азовсталь», виходили під стіни Запорізької облдержадміністрації. У вересні цього року відбулася зустріч із начальником ЗОВА Юрієм Малашком, на якій знову порушувалися питання визволення ув’язнених.

Можновладці відповідають, що роблять усе можливе, росія виставляє нереальні вимоги, не хоче йти на контакт… «Азовці», оборонці Маріуполя для ворога особливо дражлива тема. Він їх ненавидить і боїться відпускати. На жаль, зі 120 захисників Маріупольського гарнізону за майже два роки звільнили лише 26.

— Інформацію доводиться збирати по крихтах. Із тієї колонії, де зараз перебуває Руслан, уже пів року нікого не обмінювали. Коли вперше визволили п’ятьох хлопців звідти, мені вдалося трохи поспілкуватися з Васильовичем, який повідав, що бачив мого брата. Худий, виснажений, але живий, бойовий дух тримає.

Вже інші бійці розповідали, що відразу після виходу з території заводу наші захисники, зокрема й Руслан, потрапили до колонії в Оленівці у Донецькій області. Там було справжнє пекло на землі. Військовополонених жорстоко катували.

Нещодавно Кривошеєви пережили тяжку втрату глави сім’ї Андрія. Батько Руслана добровольцем став на захист Вітчизни, воював за Бахмут, Херсон. Був тяжко поранений, довго лікувався, пройшов реабілітацію. Здавалося б, усе найгірше позаду, але наслідки поранення виявилися вельми підступними, 10 жовтня його серце зупинилося.

— Я не знаю, як сказати про смерть батька Русланові, — горює Анастасія. — Вони були дуже близькими. Син постійно застерігав, аби батько не йшов на війну, достатньо і двох військових на сім’ю. Але, як справжній патріот, Андрій Кривошеєв без вагань пішов захищати рідну землю і віддав за неї найдорожче. Найкраща людина в моєму житті, він був мені за батька…

Люди кажуть, що час лікує від душевних ран. Якби ж то… Але опускати руки ніхто не збирається. Зараз родини Стрельбицьких — Кривошеєвих хочуть надати історіям полонених розголосу, аби швидше повернути всіх додому.

Прикро, що поступово згасає увага до теми захисників з «Азовсталі», на акції підтримки військовополонених приходить дедалі менше людей і ніхто з офіційних осіб. Вражає байдужість суспільства. Мережею шириться відео, на якому молоді люди на камеру зізналися, що нічого не знають про оборону Маріуполя. Це шокує!

— Чому мій 21-річний брат має пройти всі кола пекла у цій війні, а дехто й знати про це не хоче?! Поки вони там і не можуть говорити, ми маємо стати їхніми голосами! Треба, щоб покоління, яке зростає, знало і пам’ятало про подвиг наших воїнів. Я мрію про Перемогу, щоб усі військові повернулись. І наш Руслан, який народився на Святого Миколая, свій день народження нарешті зустрів удома!