• Забуттю не підлягає

Зроблений владою штучно

Юрій ЯРЕМЕНКО.

селище Баришівка

Київської області.

ДОБРИЙ день, дорогі сільськовістяни. Безмежна вдячність вам за те, що першими не побоялися доносити людям Правду про Голодомор в Україні. Довгі роки на такі публікації було накладене табу. А люди, що пережили великий голод, остерігалися про нього згадувати. Зараз мені 83. Ще в молоді роки попросив матір розказати мені про голод 33-го. Вона погодилась, але попросила нікому цього не переповідати, бо «відправлять на Соловки».

Ось про що боялася розповісти свого часу моя мати — Яременко (в дівоцтві Святенко) Дарія Остапівна. Вона була уродженка села Пологи-Вергуни Переяславського району Київської області, походила з козацького роду Шовкошитних, одна з небагатьох, що вижили в голодомор.

Моя бабуся, Софія Шовкошитна, вийшла заміж за Остапа Святенка. Чоловік загинув у вихорі громадянської війни. Софія жила з дочкою Дарією (моєю матір’ю) і глухонімою сестрою Меланією, мала ділянку землі за селом, город біля хати, тримала корову, ткала полотно для себе і для людей. Власною працею забезпечувала потреби своєї сім’ї. Радянська влада обклала селян податками, потім почала насильно заганяти їх у колгосп. Два рази примушували здати у колгосп худобу, і двічі власники забирали її вночі додому… Потім стали вигрібати в селян збіжжя — розкуркулювали. Почувши про це, Софія насипала у хустинку декілька жмень зерна (щоб посіяти наступного року) і заховала за ікону. Комбідовець знайшов цей вузлик і забрав собі. Одночасно із зерном забирали все їстівне. Хто записувався в колгосп, обіцяли одноразове харчування. В сусідньому селі влада організувала комуну, аби заохочувати людей: комунарів годували. Дарія запропонувала своїй матері Софії — може б, і нам записатися до комуни. Почула у відповідь: «Ні, дочко, як тільки вони доїдять наших корівок, комуна й закінчиться».

Люди масово помирали від голоду, cпеціальна бригада з підводою підбирала мертві тіла. Їх скидали у велику яму, яку пізніше назвали «братською могилою». Моя мати пам’ятає, що на цвинтарі таких було три.

На другому березі річки Броварки, неподалік містка, жила подружка моєї мами Марійка. Даринка пішла її провідати. Двері відчинила Марійчина мати. Стояла на порозі з розпашілим обличчям і скляними очима. Трохи помовчавши, вона спитала: «Хочеш м’яса?» Яке м’ясо в голодовку, звідки воно взялося, злякано подумала Дарія і кинулась із двору. Вдома розповіла про це матері Софії. Мати їй сказала: «Дочко, не ходи туди більше, бо й тебе уб’ють і з’їдять». Про цей випадок розповідав у газеті за 26 листопада 2021 року і житель цього ж села Пологи-Вергуни Григорій Одинець. Якщо він живий, хай Господь Бог добавить йому доброго здоров’я на многая літа. Він розповів правду.

Першою в роду від голоду померла тітка Меланія. Наприкінці березня 33-го року настала черга Софії. Вона опухла і, відчуваючи, що помирає, не хотіла, аби останні хвилини її життя і смерть бачила дочка. Попросила сходити за чимсь у Переяслав. Надвечір дівчина повернулась, а її мама вже померла. Софію підібрала «похоронна бригада» і вкинула в братську могилу. Так моя мати залишилась круглою сиротою.

Наступного дня вона поставила ятір у річці Броварці, щоб наловити риби, і, стомлена, лягла спати на холодній печі. Прокинулась від сильного холоду. Дивиться — нема шибки у вікні, глянула навкруги — катма чавунів і рогачів, зазирнула у скриню — порожньо. «Добрі люди» все забрали, поки вона спала. Пішла по ятір — його випатрали, але залишили їй три маленькі рибинки (зласкавилися, значить, сусіди). На третій день після смерті Софії прийшов чоловік її сестри Ганни — Юхим Марченко і забрав дівчинку до себе. Так вона стала п’ятим членом сім’ї Марченків. В їжу йшло все, що можна було зварити. Хто дожив до весняної зелені, дістав шанс на життя. Коли почало наливатися зерно, люди потай зривали недозрілі колоски і виїдали зернятка. Влада ухвалила закон, який у народі назвали «закон про п’ять колосків». Поля посилено охоронялися, кого піймали, відправляли до Сибіру.

Моя мама також пішла по колоски і не помітила об’їждчика. На щастя, він виявився людиною — подивився на неї, озирнувсь навкруги і каже: «Це ти та сирота, яку приютив Марченко? Запам’ятай — ти мене не бачила, а я зроблю вигляд, що не бачив тебе. А коли мене в слідуючий раз побачиш — присядь і сиди, поки я не проїду далі. Не ставай з краю поля, а коли будеш виходити, у твоїх руках нічого не має бути. Про зустріч зі мною ніхто, крім тебе, не повинен знати. Інакше і ти, і я попадемо в тюрму». Відтоді дівчина стала кожного дня потроху приносити зернят пшениці в рукавах сорочки у сім’ю Марченків.

Отак і виживали. Після закінчення моєю мамою сьомого класу дядько Юхим баржею по Дніпру привіз її до Києва у фельдшерсько-акушерську школу, до якої дівчину зарахували за умови, що дядько привезе із сільради довідку про те, що їй дозволяється виїхати з села. Як це вдалося зробити дядькові, мама ніколи не дізналася. Позаяк була круглою сиротою, їй виділили стипендію, якої вистачало раз у день поїсти (шматок хліба і 100 грамів тюльки). З одягу видали демісезонне пальто (з розрахунку на два роки), парусинові черевики (на літо — одна пара взуття на два роки) і парусинові чобітки (пара на два роки), платтячко, хустинку і натільну білизну. Поселили в гуртожиток. Так моя мама дістала змогу здобути спеціальність. Понад дві тисячі немовлят зробили перший подих в її руках.

І ще коротко розповім одну історію. Їхав я автобусом із Переяслава до станції Переяславська у 1990 році. Поруч мене сидів старий чоловік, ми розговорилися. Він повідав, що у 1933 році зібрався ловити рибу, але до Дніпра пройти не зміг: стояли вартові й нікого не пропускали. Знаючи всі стежки, хлопець таки пробрався до берега. У воді помітив зграйку риб, придивився — а на дні розсипане зерно пшениці. Він вирішив, що хтось із багатих людей підгодовує рибу, щоб краще ловилась. А коли стемніло, побачив баржу, що пливла з боку Переяславської пристані. Баржа зупинила хід, і в місячному світлі хлопець побачив, що з неї у Дніпро з мішків висипають зерно. Так от звідки на дні пшениця! Це стало шоком для хлопчини: люди голодують і помирають мученицькою смертю, а тут пшеницю топлять. Розвантажившись, баржа попливла в бік Переяславської пристані. Щодня він приходив таємними стежками на рибаловлю і спостерігав ту ж саму картину, а спіймана ним рибка рятувала його сім’ю від голодної смерті.

 Закінчивши розповідь, цей чоловік голосно, аби всі почули, мовив: «Голодомор зроблений владою штучно. Я вже нічого не боюся, а люди повинні знати правду». І вийшов з автобуса у Великій Каратулі, а пасажири їхали далі мовчки, думаючи кожен свою думу…