Велика плата

 Олеся КАРБАНЬ.

с. Яблунівка

Миргородського району

Полтавської області.

ДОБРИЙ ДЕНЬ, шановна редакціє. Напередодні Дня вшанування пам’яті жертв Голодоморів надсилаю допис зі спогадами моєї бабусі. Це болючі сторінки нашої історії, яку ми, нащадки, маємо пам’ятати.

Я не знала своєї бабусі, бо народилася через сім років після її смерті. Та в моїй уяві постає образ щирої і неймовірно доброї людини за ткацьким верстатом чи прядивом, і вчуваються переливи красивого жіночого голосу, бо, мама розповідала, скільки було пряде бабуся, стільки і співає. Співала і плакала, бо виливала у піснях долі: власну, свого роду, та українського народу. Щирість, сердечність і туга сплітались у цих піснях воєдино, і лилися, заповнюючи всю оселю, і лунав у них жаль за втраченою молодістю, співчуття до молодої жінки, що мусила тяжко трудитися, скорбота за козаком, якого «у полі вбито, затягнуто в жито», і ще багато чого, що у моїй уяві снується, наче сон, наче неймовірна казка про близьке і рідне. Руки бабусі завше вправні й доладні в роботі, і неодмінно пахнуть свіжим, духмяним, величним, як сонце, хлібом, хоча інколи того хліба і не мали вдосталь або й узагалі не мали. І відразу у пам’яті зринають розповіді про ті далекі часи, коли бабуся, будучи ще зовсім молодою, виміняла свої золоті сережки, на які батьки заробили кошти тяжкою працею аж у Криму, всього-на-всього на склянку крупи. Ще одні сережки, меншої сестри, обміняти пошкодувала, бо все-таки золото, а за нього давали лише склянку круп чи борошна. Хіба прогодуєш цим сім’ю?

Батьки бабусі все життя ходили на заробітки, тяжкою сумлінною працею надбали невеликий статок: кілька десятин землі, нова хата, худоба. І могли б потрапити під залізну руку «червоної інквізиції», бо на той час розкулачували, розкуркулювали і висилали до Сибіру всіх, хто бодай трохи вибився в люди. Та не було б щастя, як нещастя допомогло: напередодні революції під час пожежі в селі на одній вулиці згоріло 13 хат під солом’яними стріхами, серед них — і моїх пращурів. Землю відібрали, а що взяти з голоти? Та знайшли, що взяти. Згодом забрали до колгоспу годувальницю — корову. А незабаром вигребли все до решти, навіть квасольку з горщиків, що стояли під припічком. Бабуся пішла працювати до колгоспу, і це врятувало всю сім’ю, не дало вмерти з голоду. На одну порцію варива (важко було визначитись із тим, що це), яке давали у колгоспі, припадало аж четверо ротів: батько, мати і менша сестра. Отримавши обід, дівчина з’їдала юшечку, а гущу висипала у полотняний вузлик, ховаючи від стороннього ока, щоб, бува, ніхто з блукаючих голодних людей не позбавив усю родину бодай якоїсь їжі. А таких було багато. Блукали у безпам’ятстві, шукаючи хоч крихту хліба, помирали в цих нескінченних пошуках, залишаючись навіки голодними; напівбожевільні, які мали одне-єдине бажання в житті, — щось з’їсти. У полі, обабіч дороги під тинами — таких мерців було скрізь, виснажених, висохлих і пухлих від голоду, у чиїх очах навіки закарбувалися жах і відчай.

Влітку було хоч трішечки легше, а взимку тієї дещиці їжі, яку давали в колгоспі, на родину не вистачало. Пухлі від голоду батьки лежали на печі, чекаючи свого смертного часу. Якось, пізно повертаючись з роботи додому, дівчина почула гомін на току, туди — а там голова колгоспу, керівник селищної ради та комірник ділять між собою харчі. Заскочені зненацька, вони спершу знітились, а потім почали виряджати дівчину за територію току. Пощастило, що комірник був доброю людиною і шепнув на вухо: «Кричи, здіймай галас, Наталко». Вкрай переполохані через це керманичі села дали моїй майбутній бабусі торбину борошна, пшона і кілька шматків макухи.

«А я ще й за молоком прибіжу, тільки додому по глека збігаю», — вже зовсім осміліла дівчина. А поки принесла молока, то знесилена мати вже і куліш зварила.

Отже, голод був не у всіх і не для всіх. Укотре в історії нищення припало на «сіру масу», яка була найслабшою ланкою у всі часи. І не забуваймо, що ця «сіра маса» повсякчас являла собою зберігача української мови, культури, традицій, фольклору. Найбільша біда її — у щирості й невмінні казати на чорне біле, у непокорі та волелюбстві. За це споконвіку українському народові доводиться платити велику плату.