• Музи не мовчать

Творчість, пронизана світлом

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Фото Олександра Харвата.

Поет і художник із Херсона лауреат Шевченківської премії Анатолій Кичинський живе в Рівному вже понад рік — прихистили родичі. Він активно відвідує різноманітні мистецькі майданчики, спілкується з рівнянами й несе їм своє дотепне щире слово та творіння пензля.

ЗАДУШЕВНА зустріч із нагоди відкриття виставки його картин уперше зібрала разом шанувальників в обласній науковій бібліотеці. Поринути в таїнство пензля та слова талановитого митця не завадила й настирлива повітряна тривога: рівненські барди якраз виконували пісні на слова напрочуд скромного митця, який володіє неперевершено тонким та глибоким гумором.

«Не так, як сподівалося, живу, де крапка необхідна, ставлю кому…» — лунає таке правдиве й до глибини душі пронизливе.

Але та кома неодмінно зміниться не лише на крапку — на величезний знак оклику з нагоди нашої Перемоги!

«Так, мені надто боляче усвідомлювати, що словом, яке ми звично називаємо зброєю, я не можу зупинити російську навалу, орду, що забирає і найкращих синів України, й наш спокій. І сумно від того, що це усталене сполучення десь навіть втрачає сенс», — зізнається пан Анатолій.

Утім, він за жодних обставин не втрачає ані віри, ані оптимізму. Як, зрештою, і його земляки: херсонська мистецька «діаспора» в Рівному досить потужна. Це і видавці Вікторія та Михайло Новицькі, які за програмою «єРобота» відкрили в центрі міста «Затишну книгарню», і письменник Віктор Михайлов, й інші творчі люди, що волею долі опинилися тут.

«Нещодавно мені таки випала нагода побувати в Херсоні, куди з Рівненщини доправляли гуманітарну допомогу. Оскільки була можливість, я забрав звідти 70 своїх картин — 30 із них представлені на цій виставці», — каже Анатолій Кичинський.

Вдивляюся в творіння його уяви та пензля (це переважно пейзажі), які випромінюють світло, навіть на тлі ночі!

«Херсонщина — земля, де багато сонця, тож його промінь є в кожній картині. Вони схожі на вітражі, нагадують Олександра Довженка та його «Зачаровану Десну» — це лірика та епос одночасно. Це українська традиція, важлива для нашої ідентичності. Вона повертає в дитинство, коли ми в калейдоскопі складали різнокольорові картинки», — розмірковує професор Київського національного університету технологій та дизайну Рада Михайлова.

…Пан Анатолій залюбки декламує вірш, що складається (вдумайтеся!) із 86 українських фразеологізмів та усталених виразів — чи є ще в світі ТАКА культура?

А обласний краєзнавчий музей запросив на виставку, що має коротку, але влучну назву Hope («Надія»). Її ідея належить корейським фотохудожникам. Вони запросили українських митців розповісти світові правду про Україну. Буча, Бородянка, село на Херсонщині, в якому не залишилося жодного даху, і… закохана пара на руїнах: життя продовжується! Неначе кричать про це світові знімки українських фотохудожників. Щойно виставка експонувалася в сонячній Іспанії, а тепер приїхала до Рівного.

«Найболючіші втрати війни — це люди, яких, на превеликий жаль, не повернути, та наша культурна спадщина. Пригадуються слова Черчилля, який, побачивши воєнний бюджет без видатків на культуру, запитав: «А заради чого ж ми тоді воюємо?». Це відповідь на питання, яке нині активно дискутується: чи потрібно сьогодні державі підтримувати культурну, мистецьку та інформаційну складові? Так, але це має бути культура, яка утверджує нашу ідентичність і високо тримає український дух», — переконаний ініціатор створення Львівського музею фотографії Роман Метельський.

Аналітик Тарас Жовтенко додає: «Ми бачимо, яку безцінну роль відіграє фото під час війни: це і мистецтво, й наша культурна дипломатія, і, якщо хочете, таки зброя, якою завдаємо ударів у відповідь на суцільну російську брехню».

Що ж, мистецтва (а надто того, що по крупинках народжується у війну) багато не буває. Новітню історію України разом із мужніми захисниками пишуть і відважні митці: попри темні часи їхня творчість пронизана незгасним світлом надії.