• Постаті

«Коли літав, згадував Україну...»

Підготувала Лариса ПИЛИПЕНКО.

Фото Анатолія Кізлова

та з відкритих джерел.

Перед стартом. 1974 рік.

В Узині. 2008 рік.

Однією з найяскравіших особистостей у загоні радянських космонавтів був Павло Попович (1930-2009) — перший українець у космосі, який здійснив політ 12 серпня 1962 року. За часів незалежності вийде на навколоземну орбіту наш Леонід Каденюк, і ми складемо йому належну шану. Та вперше українська пісня «Дивлюсь я на небо…» в космосі лунатиме саме з його, Поповича, вуст. Він, людина твердої волі, сталевого характеру, був ліричним і сентиментальним, коли йшлося про рідну країну.

ПАВЛО Романович народився в Узині, що в Білоцерківському краї. Всього в робітничій сім’ї Романа Порфирійовича і Феодосії Касянівни Поповичів було п’ятеро дітей: троє синів і дві дочки. Дитинство майбутнього космонавта випало на важкі передвоєнні і воєнні часи. Відтак навчання в школі доводилося поєднувати з роботою на цукрозаводі влітку і підручним кочегара взимку. Юнак торував собі дорогу самостійно. За плечима була мрія, а в складні моменти виручали вдача та іскрометний гумор. Закінчив ремісниче училище в Білій Церкві, магнітогорський індустріальний технікум профтехрезервів і магнітогорський аероклуб. Далі були качинське військово-авіаційне училище, військово-повітряна інженерна академія імені Жуковського в москві.

Павло Попович пройшов підготовку для польоту в космос на відмінно. Найвищу оцінку тоді отримали четверо претендентів. Першими на орбіту вивели росіян Юрія Гагаріна та Германа Титова, і тільки через рік настала черга чуваша Андріяна Ніколаєва й українця Павла Поповича. Серед тих, хто наполягав саме на останніх у послідовності, був конструктор Сергій Корольов: «Хай уже першими полетять Гагарін і Титов, а ви, хлопці, уособлюватимете дружбу народів — українець і чуваш».

11 серпня 1962 року на кораблі «Восток-3» із «Байконура» стартував Ніколаєв із позивним «Сокіл», через добу, 12 серпня, — Попович («Беркут») на «Восток-4». Українець став четвертим космонавтом Радянського Союзу і восьмою людиною у світі, яка вийшла на навколоземну орбіту. Той політ до того ж був першим в історії груповим за участі двох пілотованих кораблів, ще й кількадобовим.

На орбіті Павло Романович на прохання Сергія Корольова, теж українця, заспівав пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...». Вперше наша мова лунала в космосі! Прикметно, що й Корольов підспівував йому із землі, по радіозв’язку. Поповича потім часто запитували, чому так багато сумних українських пісень? На що той відповідав, що саме наш народ першим відбивав атаки чужоземних військ і завжди захищався від загарбників. Тож йому було не до «калинки-малинки». Чи не актуально це й нині?

Вдруге Попович полетів у космос в липні 1974 року — командиром екіпажу космічного корабля «Союз-14». Здійснив стикування з науковою станцією «Салют-3», що перебувала на орбіті. Досліджував геолого-морфологічні об’єкти земної поверхні, атмосферні утворення і явища та виконував інші завдання. За цей політ, що тривав 15 діб, 17 годин, 30 хвилин і 28 секунд, Павла Романовича нагородили другою «Золотою Зіркою» Героя Радянського Союзу.

А на рідній землі зореплавця завжди зустрічали радісно й почесно. На честь славного випускника в ПТУ №5, колишньому ремісничому училищі в Білій Церкві, де він отримав кваліфікацію столяра-червонодеревника, був відкритий музей космонавтики. Винуватець свята у книзі почесних гостей залишив перший запис — «Спасибі вам за все! П. Р. Попович» — і передав до експозиції скафандр, який використовував під час другого польоту, радіостанцію, документи, фотографії та багато іншого. Особисті речі Павла Романовича також зберігаються в музеях Житомира, Києва, Переяслава, Полтави, Білої Церкви. У спогадах працівників цих закладів Попович залишився веселим і товариським, простим і доступним. У першого космонавта-українця був рідкісний дар полонити серця людей відразу.

Цікава й неординарна особистість, Павло Романович залишив по собі багато сміливих, як для свого часу, спостережень. «Я хрещений, тож перебування в космосі тільки посилило мою віру в Бога, — міркував зореплавець. — Ми мали змогу на власні очі побачити макрокосмос. Коли звідти дивишся на Землю, вона видається маленькою цяточкою, і ти усвідомлюєш, як далеко відірвався від неї. Відчуття твоєї мізерності й величі навколишнього простору переконують (…), що існує вища за нас сила, незбагненна і величніша. Тож Бог є, Він усе бачить, і те, що відбувається на Землі, то з Його волі, бо ми забули Його та перестали шанувати».

Павло Романович оберігав і вивчав усе, що пов’язане з рідною країною. Після першого польоту він казав: «Коли літав, згадував Україну, мій рідний Узин, осокори вздовж дороги, верби над Россю, будинок, у якому ріс, рідних, друзів. І так захотілося додому…». За його ініціативи свого часу в москві був створений Клуб космонавтів-українців, де вивчали історію ракетної техніки. До кінця життя пишався своїм походженням і тією честю, яка випала на його долю. Так, 2001 року в інтерв’ю Попович наголосив: «Якщо уважно проаналізувати, космонавтика походить з України. Лишень подивіться: Кибальчич, Кондратюк, Корольов, Челомей, Янгель, Глушко… Українці зробили величезний внесок у розвиток світової космонавтики. І я українець, до того ж перший український космонавт, і я пишаюся цим».