• Незламні

«Мамо, а я в строю!»

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

…ЦІ ПІСЕННІ рядки з «Фортеці Бахмут» — наче про її Андрія. Так каже Галина Люлька із поліського села Соломіївка. Бо її син нині там, де «Герої незламних Крут із неба нам сил дають, воду, вогонь і лють»... Там, де «стіни горять в бою», а «наші сталеві захисники — в строю».

«Якби ви тільки чули, як він радів, коли вони відбили Андріївку — село його імені, — розповідає пані Галина. — «Мамо, тату, над Андріївкою український прапор! Попереду — Курдюмівка», — зателефонував нам. Скільки ж у нас тоді було спільної радості, вам не передати!»

Андрій Люлька закінчив податкову академію в Ірпені на Київщині, там жив і працював, одружився. Вони з дружиною дивом змогли вийти з окупованого міста, коли вже обвалився міст: пригадуєте ці кадри на сторінках провідних світових видань? Після цього приїхали в Соломіївку.

«Покрутився Андрій день-два та й каже: «Мою квартиру в Ірпені окупанти зруйнували, а я що, на дивані тут лежатиму?». І пішов до військкомату. Він в армії не служив, але воєнну науку якось легко опановував, на марші. Вчився, тренувався, нам особливо нічого не розповідав: усе в нього завжди добре», — каже мама. Після навчань відкомандировували то в одну «гарячу точку», то в іншу на різних напрямках фронту. Андрій Люлька — штурмовик, еліта Українського війська. Сьогодні він уже лейтенант, заступник командира роти третьої окремої штурмової бригади.

Вперше мав 10 днів відпустки влітку, а нещодавно знову отримав короткий перепочинок. І знаєте, тепер він значно веселіший, ніж улітку: пишається, що визволяє рідну землю. Так і сказав: «Мамо, я знайшов себе. Це моє покликання».

Водночас зауважив — на війну не повинні йти хлопці молодше 25 років, навіть добровільно. Це його тверде переконання. Бо такі чоловіки ще формуються і фізично, й морально. А молодість може спонукати до необдуманих рішень — як от піти на фронт із цікавості. Андрій певен: по-перше, штурмова бригада — аж ніяк не для всіх. По-друге, професійна підготовка штурмовика має тривати не менше ніж пів року.

10 днів удома промайнули, наче один: Андрій знову поїхав під Бахмут. Рішучий у своїй люті до ворогів. І водночас упевнений та розважливий — справжній Воїн. Мама дуже пишається сином. І робить усе від неї залежне, щоб наблизити святу нашу Перемогу.

Коли в тебе син на передовій, потрібна подвійна життєва сила. Не знаю, звідки бере її напрочуд привітна і щира Галина Люлька, але ця сила в неї є. Разом із материнською молитвою вона відводить ворожі кулі від сина та його побратимів. І дарує нам мирні світанки на тому шматочку рідної землі, який кожен із нас називає малою батьківщиною. Із таких малих батьківщин складається велика й непереможна наша Україна.

У магазині, де після закінчення Дубровицької школи-магазину пані Галина працює ось уже незабаром 35 років, вона почувається, наче в другій родині. Так і є: напарниця Жанна Кривулевич — її однокласниця. В їхньому міні-колективі є головне — довіра. В селі, де 380 жителів та неабияка конкуренція, мають місячний товарообіг обсягом 400 тисяч! Бо знають смаки та вподобання кожного земляка.

Галина Люлька мріє, що вже незабаром туристичні маршрути з усього світу проляжуть і до них на Полісся — а чому б і ні? Каже, їхній церкві в сусідньому Кураші понад триста років — тепер біля неї банери з портретами місцевих захисників, що поклали життя за Україну. І навіки вписали свої імена в її новітню історію. Жінка хоче, аби став іще кращим костел Іоанна Хрестителя в Дубровиці, який бачив на своєму віку ой як багато. Як і саме княже місто, котрому вже 1020 років. Отож є куди приїхати!