Осінь життя

Ольга ГРЕЙНЕР САВИЧ.

Я дякую Богу за ще одну осінь,

За стрічку сріблясту в моєму волоссі,

За стоптані туфлі, за зношені плаття,

За жменьку золи із кохання багаття.

За весну, що вже недосяжно далека,

За літо, що в вирій поніс вже лелека,

За душу, якій ще не віриться й досі,

Що вогники айстр

вже запалюють осінь.

Змолочене жито, вже й зібрана гречка,

Хитається буднів похмурих вервечка.

Між тиском і кавою йде суперечка,

А в косметичці — рецепти й аптечка.

На пару з безсонням частішають ночі,

І без причини заплакані очі,

Уже не зозуля — сорока скрекоче,

А вперта душа в осінь вірить не хоче.

А вперта душа заблукала у літі,

Де спів солов’я і веселка в блакиті,

Де щастя п’янке й міцно з’єднані руки,

Де серце не знає ще болю розлуки.

Блукає душа моя в юності й досі.

Гукаю — крик губиться в різноголоссі...

З сріблястою стрічкою смутку

в волоссі

Іду зустрічати життя свого Осінь...

Холодить роса ноги стомлені, босі.

Я дякую Богу... За Літо... За Осінь...