• Будні

Маленькі радощі

ЗИМА ще тільки війнула снігом, а моя дев’ятирічна Мар’янка, виглянувши вранці у вікно, мерщій схопила санчата і бігом на вулицю.

— Доню, ще ж снігу як кіт наплакав! — намагаюсь її зупинити.

— А наші маленькі радощі? — чую у відповідь.

Наші маленькі радощі... Про них ми домовилися ще з перших днів війни. Моє село окупанти оминули, зате познущалися над сусідніми. Як усе це збагнути, пережити біль утраченого? Як пояснити дітям те, що коїться зараз, хоча вони й дорослішають на очах?

Не можна дозволити ворогам украсти у них дитинство. Задля цього й існують маленькі радощі. Тішити увагою і подарунками, хай і незначними, не тільки у дні народження. Більше спілкуватися, читати разом, звертати увагу на навколишню природу і людей, що нас оточують. Війна дуже змінила наше звичне життя, спотворила землю, навіть небо: звідти весь час щось прилітає... Саме в ці грізні дні з’явилася потреба переосмислити минуле, віднайти коріння — опору, завдяки чому треба вистояти і назавжди відігнати ворожу русню. Орда жорстоких і неосвічених погрожує нас завоювати. А дзуськи їм!

Ніколи не думала, що можу бути такою лютою до ворогів. Ніколи не думала, що маю стільки жалю й співчуття до тих, кого війна вигнала з рідних домівок, поваги і вдячності до всіх, хто закриває нас собою на фронтах.

Ворог численний, але ж ми його стримуємо та ще й відбиваємо! Розгубленість перших днів після нападу минула. Сьогодні немає часу плакати й жалітися. Треба працювати, волонтерити, садити город, збирати вирощене. Минула осінь цьому сприяла: довга й сонячна, вона дала змогу упоратися з урожаєм.

Собі на втіху, ворогам на зло робімо маленькі радощі щодня. Цього року, як і завжди, до Мар’янки в школу завітав Святий Миколай. Учні готувалися: вчили вірші, розучували пісні, малювали для воїнів. Якось так виходило, що першими у них закінчувалися жовта і блакитна фарби.

Ставши дорослими, наші діти перетворять маленькі радощі на великі перемоги не тільки у власному житті, а й у житті країни. За ними — майбутнє!