Вівторок, 19 грудня 2023 року № 51 (20043)
http://silskivisti.kiev.ua/20043/print.php?n=53503

  • Долі людські

Лист від сестри

Зоя НАЗАРОВА.

м. Корюківка

Чернігівської області.

Моєї сестри Ірини вже немає на світі. Залишилися фотографії та спогади. А ще — лист: усього один аркуш. «Будеш читати, як мене не стане», — сказала свого часу моя сестричка, віддаючи написане. Читаю-перечитую. Іра немовби розмовляє зі мною.

«СЕСТРИЧКО моя! Ти про всіх пишеш, а про своїх рідних мовчиш. Бо це свої й тобі нібито незручно. Я розповім тобі таке, чого ти не бачила.

Був вересень 1937-го. Нашій мамі виповнилося 28 літ, сестрі Діні — дев’ять, а мені трохи більше семи. Тато збирався на роботу (він працював інженером лісокультур у Корюківському ліспромгоспі) і просив маму без нього картоплю не садити. «Прийду раніше, підемо на город усі разом». Нам, дітям, тато зробив невеличкі лопати, тож дуже хотілося попрацювати ними на городі.

Але спільного трудового вечора не дочекалися: тато додому не повернувся. Замість нього завітали непрохані гості. Якісь дядьки дістали папери і простягнули матері почитати. З несподіванки мама, не роздивившись уважно, промовила: «Я повідомлю моєму Степану Федоровичу, щоб зайшов до відділу НКВС».

— Прочитайте уважніше! — гримнув гість і простягнув інший папірець із написом «обшук».

Мама знепритомніла, судоми скрутили їй пальці. Я розплакалась, і мене вигнали з хати. Куди бігти? На город, у гущавину! Не знаю, скільки я там просиділа у великім страху. Коли повернулася, у хаті був гармидер. Мама плакала, сказала, що татка заарештували як ворога народу.

— Це якась помилка, — заспокоювала вона мене.

Ця «помилка» коштувала нашому татусеві — Степану Федоровичу Назарову — 10 років сталінських таборів. Мама відразу не могла влаштуватися на роботу. З квартири нас «попросили». Наш кабанчик — єдине, що мали у хазяйстві, захворів і пропав. Лишилися дві мисливські собаки — Пірат і Аза. Вони сиділи біля хвіртки і чекали батька. Відмовилися від їжі, не гавкали, тільки жалібно вили… Коли на це не стало сил дивитися, мама віддала собак надійній людині — ліснику з ближнього хутора.

Ми з Діною стали дітьми «ворога народу». Коли я виходила на вулицю, постійно чула від дітей: «А твій батько в тюрмі! Ага! Ми з тобою гратися не будемо!». Мені було дуже боляче, та все ж я тягнулася до своїх колишніх добрих і веселих друзів, адже була вдома одна. Маму нарешті взяли вантажницею на цукровий завод, а Діна ходила до школи.

Якось гралися ми на лузі. Гра була одна й та ж: хлопчики й дівчатка «енкавеесівці», а я «шпигунка» і «ворог народу». Я тікала, мене ловили, намагаючись добряче відлупцювати. На шиї в мене висів ланцюжок із мисливським татковим ріжком. Я трубила в нього, тікаючи від переслідувачів… Ось-ось мене наздоженуть! Аж раптом звідкілясь на звуки ріжка прибігли Пірат і Аза. Вони погналися за хлопцями, пошматували їм штани. Перелякані «сміливці» сховалися в кущах, а Пірат і Аза, не тямлячись від радості, лизали мені руки, обличчя… Додому ми повернулися втрьох. Собаки оббігали всі закутки, та господаря не знайшли… Я почувалася дуже гордою, віддала своїм рятівникам увесь хліб, який мені залишила мама. Згодом Азу і Пірата знову забрали. Уже назавжди. Скільки я потім не трубила в ріжок на лузі, ніхто не прибігав мене рятувати від недобрих хлопців, від суму за татом. Він мені часто снився. Сон мав лише один сюжет: ми з Діною несемо йому на роботу на обід горщик із борщем і хліб. Дорогою потроху відкушуємо хліб. Ось і тато. Він веде нас на галявину, де все пахне розігрітою на сонці смолою. Тато відрізає дві скибки хліба і дає нам. Смачно!

— Що ж ми наробили? — раптом схоплююсь я. — Ми ж з’їли весь твій хліб, татусю!

А він заспокоює і на прощання махає рукою. Цей помах мені ніколи не забути…

Ще довго ми з мамою і сестрою були «неповноцінними» громадянами своєї країни. Батько повернувся 1947-го. Аж через 11 років його реабілітували. Він знову садив ліси. Про 10 втрачених років не розповідав: тяжко було згадувати. Та й про сталінські табори тоді говорили пошепки. Жалкую, що не вистачило у мене сил викликати батька на відверту розмову. А може, це й на краще… І без цього біль за ті роки тривожить і досі…»

У кінці листа дата: 27 вересня 2012 року.