• Життя прожити

Будьмо мудрими

Íіна РАКОЦИЛО.

селище Лохвиця

Полтавської області.

ЗАМІЖ я виходила проти волі батьків, не слухала речей родичів, котрі не радили їхати світ за очі. У своєму селі парубки були гречні, вродливі, роботящі. Чи я сліпа?

— Питиме, гулятиме, кому похвалишся на чужині? — бідкалася матуся, в’яжучи у вузли й вузлики найпотрібніше, виряджаючи на поїзд єдину доньку.

— Подивіться в його очі, мамо. І ви мене зрозумієте... А біда станеться, на себе нарікатиму...

На весіллі періщив дощ, заглушаючи музикантів, а ще лаву хтось перекинув на гору перемитого посуду — черепків повна хата.

— На щастя чи на горе? — ворожили подружки.

Свекор зі свекрухою знайшли в мені сотні усіляких вад. Не струнка, не чорноброва, не кароока, професію мала непідходящу, одягалася не так, як хотілося їм. Добре випивши, а таке траплялося частенько, батько-свекор заявляв синові, а моєму чоловікові: «Вижени цю, приведи іншу. Он хоча б Гальку. Таку взяв...».

Лелека одного за одним приніс двох синочків, батько сполошився: «Оце маємо! Як щороку народжуватиме, хто тих дітей годуватиме...». Свекруха стежила за кожним моїм кроком. Їй видавалося, що я надто багато уваги приділяю синочкам, а про її сина мало дбаю. Я майже не спала ночами — діти не давали. А треба ж попрати, їсти наварити. Чоловік намагався в усьому допомагати, хоч і багато працював, добре наморювався. Як дратувало те матір! Мов шуліка, накидалась вона на сина, забороняючи, аби вивісив пелюшки чи приніс води. А найбільше сердила її наша любов.

— Нічого не роблять, тільки цілуються, — ходила по сусідах і осуджувала наші стосунки.

Уся чоловікова рідня ставилась до мене вороже. Я тишком-нишком поплачу, розповім чоловікові і — мовчу. «Потерпи, — заспокоював він, — підростуть хлопчики, полегшає...».

А свекор, як вип’є, все дорікає, що сиджу на їхній шиї, що їхній хліб їм. Чоловік любив мене і любив батьків, примиряв нас як тільки міг. Лайки, суперечки наче хтось пригорщами сипав нам у хату. Аж не вірилось, що мій ласкавий, ніжний, добрий чоловік виростав у такій сварливій родині. До речі, доля послала свекрам мого чоловіка у досить пізньому віці. Своїх старших сестер він називав тітками. Як я мріяла свекруху називати мамою, як хотілось пригорнутися до неї, подякувати за синочка, за мого дорогого чоловіка, за люблячого татка моїм малятам. Та нечасто заглядало сонечко в нашу оселю. Два борщі стали варити, двома віниками хату мести. Я в своїй кімнаті, мама в своїй.

Свекра я не цуралась. Приготую щось смачненьке, то пригощаю його. І чарчину наллю. Став він лагіднішим. Хлопчики почали йому допомагати по господарству, бо здоров’я вже тікало від нього. Частіше нездужала й мама. Знову почали разом обідати, вечеряти...

Помирило нас нещастя. Одного дня тато добре-таки випив. Упав і пошкодив хребет. Кілька днів лежав удома, а потім ми з чоловіком відвезли його до лікарні. Щодня їздили до нього, годували, перестеляли постіль.

— Спасибі, доцю, — почула я вперше від нього лагідне звертання, — в палаті всі думають, що ти моя дочка. Пробач мені за все.

Лікарі сказали, що батько вже навряд чи стане на ноги. Та й він сам те добре розумів і попросив, щоб забрали його додому. Спочатку ми вчили його ходити, але вік і травма брали своє. Пролежав він майже рік. Дякував батько нашим хлоп’ятам за кожну послугу, яку просив виконати. Особливо найменшенький наш, третій синочок, упадав коло дідуся — ковдру поправить, укриє, руку покладе, як попросить старенький. А то вмоститься Василько біля діда та й слухає його розповіді про те, що траплялося з ним замолоду.

Після похорону батька мати стала вже не такою чужою мені. У віці 85 років вона тяжко захворіла. Розсіяний склероз. Ішла за село взимку сапати буряки, збирала бляшанки, ґудзички, стала геть як мала дитина. А згодом злягла вона зовсім. Я покинула роботу, бо без догляду залишати її було неможливо. З ложечки годувала. Своїх дочок вона вже не впізнавала, сина називала то своїм чоловіком, то дідом. Але дивно, моє ім’я жодного разу не забула. Все запитувала: «Ніно, тобі не холодно? Одягнись. Чому ти боса?».

Перед смертю сім днів мама спала. Був у мене час передумати, ніби заново пережити все минуле. Якби хто знав, як гірко було за те, що ми, люди, іноді через зовсім дрібні непорозуміння завдаємо одне одному стільки болю, образ. У переддень маминої смерті наснився мені свекор. Ніби приніс він цілу сумку грошей і сказав: «Це на похорон матері». Уві сні я побачила дивне золоте сяйво у вигляді круглого блискучого віночка. То була душа матері. Я стала на колінах перед її ліжком. Я просила у неї вибачення, прощаючи їй усе. Я благала і плакала. Не знаю, чи чула вона мене, але й до сьогодні мені боляче, що ми не зрозуміли одна одну, палко люблячи одну людину — її синочка.

Уже шість років живемо без неї. Я сама стала свекрухою. Першу свою донечку люблю як рідну. Вона ж горнеться до мене, ділиться найпотаємнішим. Слово «невістка» намагаюсь не вживати у своєму лексиконі...

Дорогі мами-свекрухи, полюбіть синових коханих. Якщо вони не красуні, якщо не вміють щось до ладу зробити, неправильно витрачають гроші, з-під лоба поглядають на вас, не зважайте на те, будьте мудрішими. В молоді літа так бракує мудрості! А ви, мами дівчаток, учіть своїх донечок любові. Якщо до вподоби юнак, то нехай і його батьки будуть їм милі. Бо ж без них не мали б вони пари...