• Слово про сучасника

Робота не дає хворіти

Микола ЮРЧИШИН.

Уманський район

Черкаської області.

Фото автора.

Я зустрівся з Василем Степановичем Поліщуком у його столярні за виготовленням дивовижних художньо оформлених виробів із дерева. Не вірилося, що переді мною стоїть чоловік, якому 25 грудня виповнилося 100 років. Акуратно склавши інструменти, він запросив до хати.

Василь Степанович розповідав про своє життя виразно і послідовно, докладно пригадуючи найдрібніші епізоди з пройденого ним шляху. Народився і прожив тут, у рідному Скибині. Пам’ятає, як після закінчення семирічки у червні 1941-го п’ятнадцять відмінників з їхнього класу повезли у Київ на екскурсію. Постелили у кузові полуторки соломи і — вперед. Дорога була у страшних вибоїнах, тому добиралися цілу ніч. Для них, сільських юнаків і дівчат, перебування в столиці здалося казкою. За два дні побували в зоопарку, ботанічному саду, кількох кінотеатрах. Дуже вразив планетарій. У піднесеному настрої в ніч проти 22 червня поверталися додому. Опівночі, проїжджаючи Білою Церквою, почули сильні вибухи… Коли Василь зайшов на своє подвір’я, там стояла мама і плакала. «Що трапилося?» — запитав. «Війна, синку, війна», — відповіла матуся.

Через місяць німці вже були в селі. У травні 1942-го Василя та його однолітків вивезли на примусові роботи до Німеччини. Спершу працював на будівництві підземних заводів у кількох містах. Голодував, клопи та воші об’їдали руки і ноги. Поліцейські, що охороняли табір з остарбайтерами, дізналися, що Василь уміє столярувати, і відправили його працювати до приватного господарства. Там умови виявилися кращими. Хазяїн був у захваті від його майстерності, навіть ставив у приклад місцевим столярам.

Після капітуляції Німеччини Василь Поліщук повернувся до рідного села. «Чув, що можете столярно-теслярські роботи виконувати. Запрошую до нас на роботу», — запропонував голова місцевого колгоспу. Так молодий чоловік опинивсь у колгоспній столярні: виготовляв вікна, брами, колеса для возів та інше причандалля. Згодом запросили завгоспом у школу.

— Мабуть, немає в селі такої роботи, щоб я не міг зробити, — стверджує чоловік. — Очевидно, Бог і батьки нагородили мене такими здібностями. А ще вмію грати на скрипці, на гармошці й на трубах духового оркестру. Дізнався про це голова сільради і вмовив мене піти завідувачем клубу. Дванадцять років я організовував дозвілля, виховні та розважальні заходи для молоді. Виготовляв агітаційні щити, «крутив» кінофільми, які у село привозили кіньми із Жашкова… А скінчилося тим, що у Скибин на мою посаду прислали людину з партквитком, а мені винесли вердикт: «Не може працювати на ідеологічній роботі у зв’язку з тим, що перебував у Німеччині». Повернувся на роботу в колгоспну столярню, проте не минуло і двох років, як знов мене кличуть завідувачем клубу, бо молодий комуніст геть розвалив культмасову роботу. Але я категорично відмовився. Образився, що так безпідставно мене тоді ошельмували. Займався улюбленою справою у столярні. Згодом голова колгоспу призначив мене бригадиром будівельної бригади.

На цій посаді Василь Степанович пропрацював 35 років. А вийшовши на пенсію, облаштував на обійсті власну невеличку столярню. Виготовляє на прохання односельців різні корисні або сувенірні речі. Його вироби є в Умані на Черкащині, у Запоріжжі, Полтаві, Києві, Тернополі та інших куточках України.

До речі, в хаті у Василя Поліщука висить 150-річний французький годинник (на фото), який він самотужки перебрав і відремонтував. Зробив для нього красивий дерев’яний футляр із вишуканими візерунками. Я перевірив: годинник показує точнісінький час.

— Я з родини довгожителів, — каже Василь Степанович. — Моя бабуся по батькові Олександра Корніївна прожила 103 роки. І всі її діти були довгожителями, крім трьох синів Степана, Захарка і Петра, які не повернулися з фронту. До самісінької смерті вона виглядала їх додому. Найстарший її син, а мій дядько, також був майстровитим і передав мені у спадок свої інструменти. У семирічному віці я виготовив табуретку. А у восьмирічному — балалайку. Мама купила в Жашкові струни, я їх приладнав і почав учитися грати. Школярем сам виготовив дерев’яний фотоапарат. Допомогла мені в цьому книжечка «Саморобні фотоапарати», яку взяв у бібліотеці. Цим апаратом знімав односельців і дарував їм світлини. Нині чимало моїх плівок, футлярів для годинників та інших виробів зберігаються в Жашківському краєзнавчому музеї.

— Чи доводилося вам протягом свого життя хворіти? — запитую Василя Степановича.

— Без хвороб не обходилося. Переніс три операції. Протягом 40 років був заядлим курцем, але коли почав стрибати кров’яний тиск, лікарі порадили кинути курити. Я набрався сили волі й зробив це. Нині робота не дає мені хворіти.

Коли Василеві Поліщуку було 98 років, він зробив одному бджоляреві футляр для годинника, а той взамін дав пару бджолосімей. Так столяр став ще і пасічником. Доглядати бджіл допомагає син Петро. Розуміється на цій справі й дочка Валя та ще один син, що живе у Києві, Василь.

Насамкінець Василь Степанович похвалився, що з 1946 року є постійним передплатником «Сільських вістей». Бувало, що газета друкувала його дописи.

Зичимо ювілярові сил і здоров’я. З роси й води!