• Згадаймо Майстра

Людина-свято Андрій Сова

КОГОСЬ іншого замість Андрія Сови — популярного актора комедій — в тому чи іншому екранному образі годі й уявити, настільки він колоритний. Усі його герої в кіно — люди веселі, дотепні, часом дивакуваті, але неодмінно чарівні. 1962 року український режисер Олексій Мишурин на Київській кіностудії імені О. П. Довженка зняв комедію «Королева бензоколонки», в якій роль начальника АЗС Панаса Петровича виконав неперевершений Андрій Сова. Веселий сценарій, фантастична гра акторів, легкий настрій перетворили стрічку, зняту на макеті реальної бензоколонки в українському містечку Пирятин на Полтавщині, на світлий шедевр. Багато хто погодиться, що два яскравих образи — Панаса Петровича та закоханої в нього ревнивої буфетниці Рогніди Карпівни (Нонна Копержинська) — перевершують гру головної героїні у виконанні Надії Рум’янцевої.

Є люди, які самі по собі свято. Таким був і знаний гуморист Андрій Сова, воістину народний артист. У його квартирі в дев’ятиповерховому будинку на вулиці Червоноармійській у столиці (тепер Велика Васильківська) у 1968-1994 рр. любили гостювати Юрій Гуляєв, Юрій Тимошенко, Юхим Березін, Діана Петриненко, Белла Руденко, голосистий дует — Петро Ретвицький та Олександр Таранець, тріо Мареничів... За неписаною традицією після щорічного передноворічного виступу в Палаці культури «Україна» веселе артистичне товариство відразу пішки прямувало до Сови, де його дружина Галина Олександрівна Жирова гостинно накривала стіл: неодмінними були наваристий борщ, соління, печена картопля, сало. Дарували господарю пошитих із матерії, вирізьблених із дерева, карбованих у камені сов, і жартам при цьому не було числа. Любив тих пташок Андрій Корнійович!

Майстер художнього слова Андрій Сова народився 17 (30) грудня 1912 р. на знаменитій Молдаванці в Одесі.

Як тільки хлопчина підріс, його віддали до приватного дитячого садочка, де він навчився читати, декламувати вірші й малювати. Але Одесу почало лихоманити, у південне місто при­йшли голод і холод. Навчання довелося перервати, й сімейство Сов переїхало до родичів на Полтавщину.

У селі Андрій закінчив два класи, згодом родина знову повернулася до Одеси. У 1921 році Андрій Сова пішов навчатися до зразкової української (!) школи імені Івана Франка. От вам і «ісконно рускій город», про що сьогодні люблять просторікувати наші закляті «брати». Кожний урок закінчувався піснею про Тараса Шевченка. У школі працювало чимало гуртків, Андрійко вподобав драматичний.

Зі щирим теплом згадував потім артист вчителя української Костя Федоровича Арсені.

Зробивши одного дня перекличку, той несподівано зауважив:

— Асауленко, Байда, Бойчук, Голтвяниця, Крикун, Ковбаса, Наливайко, Пишний, Пушкар, Сова, Твердохліб... За кожним прізвищем — історія наших предків. Такі козацькі наймення шанувати треба, вдумуватися в них. Це дарує естетичну насолоду.

Після закінчення школи Андрій вступив до морського училища, відтак працював мотористом на торговому судні «Цюрупа». Географія його морських подорожей пролягала до Італії, Іспанії, Греції, Єгипту, Франції. У вільний час Сова розважав команду анекдотами та «гострими» одеськими байками. У закутку біля трюму збиралася вільна від чергування команда. Те місце на кораблі жартома називали «брехайлівкою».

Спливло п’ять років солоних мандрів. Усе змінилося одного дня, коли, відреготавши своє, зненацька помічник капітана витер сльози і запитав Андрія Сову:

— Чи не помилився ти, Андрійку, трапом? Твоє місце не на кораблі, а на сцені.

Отож улітку 1935-го колишній моторист вирішив вступати до Одеського театрального училища. У Києві, на студії Довженка, гідних ролей у перші роки не траплялося. Аби не голодувати, мусив заробляти гроші не язиком, а руками: шевцював, лагодив чуже взуття, теслював, майструючи невеличкі скриньки. У 1951 році Сову прийняли до Київської обласної філармонії. Згодом при окружному Будинку офіцерів створили театр і запропонували Андрієві спробувати свої сили в новому колективі. Молодий актор відразу ж став душею трупи.

Якось після спектаклю молода акторка Галина Жирова підійшла до чоловіка й сказала: «Ви дуже сподобалися моїй мамі в ролі акомпаніатора: всього кілька слів, одна фраза, а як добре зіграно». Це поклало початок романтичним стосункам. Невдовзі пара одружилася.

Перший рік чи два у концертах Андрій Сова читав звичний для українських артистів розмовного жанру репертуар: Тарас Шевченко, Олександр Довженко, Остап Вишня, Володимир Сосюра. Потім йому наче виясніло: майбутнє, масовий слухач — за злободенними мініатюрами, з різноманітності яких під смаки найширшої аудиторії будується повноцінна програма. Тоді й була винайдена нова в Україні естрадна форма, що згодом стала візитівкою Андрія Сови — коротка гумористична п’єска. У Київській обласній філармонії саме надумали поставити спектакль «Паша Силосівна Кукурудза» за творами поета-гумориста і сатирика Степана Олійника. Відтоді Андрій Сова заприятелював із видатним гумористом, щира дружба з яким тривала все життя.

Поступово репертуар розширювався,1959 року артист пішов служити в гастрольно-концертне об’єднання «Укрконцерт». Коли він читав гуморески, зал вибухав сміхом та оплесками. Саме це було найвищим визнанням для артиста.

Одного дня на київському Хрещатику Андрій Сова зустрів незнайомця. Усміхаючись, той рішуче наблизився та першим відрекомендувався:

— Будьмо знайомі: я — Павло Глазовий. Бачив вас, Андрію Корнійовичу, вчора на концерті, отримав величезну насолоду. Читаєте, як по нотах.

Сова і сам давно і щиро бажав познайомитись із Павлом Глазовим, твори якого він уже виконував зі сцени. Так виник фантастичний тандем яскравих особистостей. Співавтори часто зустрічались, обговорювали теми, радились у творчих питаннях.

Утім, далекозорість Андрія Корнійовича виявилася в тому, що як першовідкривач жанру він не замкнувся на одному авторові, а повсякчас оновлював репертуар з усього різноманіття національного письменства. У виконанні Андрія Сови лунали мініатюри, написані Анатолієм Косматенком, Володимиром Івановичем, Олександром Ковінькою, Євгеном Кравченком, Миколою Яровим, Полікарпом Шабатіним, іншими самобутніми гумористами.

Шалена популярність гумориста частенько мала хороші практичні наслідки. Рідні Андрія Корнійовича любили оповідати таку колоритну бувальщину:

— Жив у нас вдома кенарок Яшка. Одного дня він пропав. Шукали всюди: у кущах, на дитячому майданчику, навіть у контейнери для сміття зазирали. Якось Андрій Корнійович вийшов у двір свого будинку о шостій ранку, дивиться у смітниках, аж раптом зауважує: завжди заляпані контейнери стоять вичищені так, що аж сяють… З’ясувалося — щоранку спостерігаючи за Андрієм Совою, двірник зметикував: сатирик точно шукає недоліки, аби потім начальника ЖЕКу зі сцени пропісочити. Боялися чиновники в концертну програму Андрія Сови потрапити.

А якось в інтерв’ю донька артиста Валентина Сова пригадала кумедний випадок:

— Виступав батько на заводі, що масово шив матраци. В одній із гуморесок ішлося про недоброякісну продукцію та… бракоробів. І що ви думаєте? Керівництво підприємства уважно послухало виступ, перелякалося, сприйняло гумореску на власний рахунок і за кілька днів, наче до міськкому партії, надіслало батькові листа:

«Шановний Андрію Корнійовичу! Цим листом повідомляємо: критика, висловлена у вашій гуморесці (назва) Вами (дата) у виступі (місце, адреса) визнана справедливою, недоліки у технологічному циклі нині усунуті, винні покарані».

В останні роки життя публіка незмінно бачила тільки усміхненого Андрія Сову попри тяжку хворобу хребта. Він поставно сидів за журнальним столиком серед почесних гостей фестивалю гумору і сатири «Вишневi усмiшки», який раніше щороку першого квітня відбувався в Палаці культури «Україна». Мало хто знав, що всі ці роки Андрія Корнійовича завчасу привозили машиною, на милицях, підтримуваний колегами, він сходив на сцену, сідав за столик, а лише потім піднімали завісу і починали концерт.

До останку на шести сотках улюбленої дачі в міру власних сил народний артист України ціле літо порався по господарству. Долаючи біль, він стелив килимок, опускався на коліна і метр за метром дзьобав бур’ян, дбайливо пестив сад. Коли після гастролей дочка приїздила з гостями, всі милувалися ідеальною ділянкою, а Андрій Корнійович лише всміхався.

Помер патріарх естрадного жанру 11 грудня 1994 р. Поховали його на Байковому кладовищі 13 грудня, в день його ангела — апостола Андрія Первозваного.

Софія СОШКО.

Було, було…

І сміх і гріх

Оригінальний музей «Машини часу», що знаходиться у Дніпрі, відомий давно. А щойно він запросив на виставку «Колгосп у музеї». Серед експонатів — трактор «ВТЗ» 1938 року випуску, верстат для в’язання віників, віялка для зерна і кукурудзочистка. Охочі можуть навіть випробувати себе у ролі тракториста чи доярки. Для молоді ця виставка — далека маловідома історія, а для людей старшого віку — ціле життя. Як ось, наприклад, для ветерана праці Павла Степановича Невінчаного з Магдалинівського району. Він любить розповідати історії зі свого колгоспного минулого.

Павло Степанович працював комірником. Можна сказати, перебував на передньому краї — його посада зсередини висвітлювала наскрізь увесь колгоспний лад.

Головою колгоспу на той час був Федір Пилипович Строгий. Колгоспну комору та решту добра він вважав своїм.

— Наш голова, — починає свою розповідь Павло Степанович, — мало не щодня присилав до мене гінців по гостинці. Не стільки з-поміж своїх, скільки з числа всіляких великих і не дуже великих районних начальників, яких було наче гною на фермі: вони ніколи не переводилися. Одному відпусти бідон меду, іншому гомілку чи гарний кусень яловичини, а то й мало не пів кабанчика. Втім, прохачі мели все підряд: і квасолю, і бараболю, і цибулю, і олію. Не кажучи вже про пшеничку, кукурудзу, макуху для домашньої живності. На дурничку все йшло за милу душу, а колгоспна комора правила їм за бездонну діжу. Охочих до дармівщини голова колгоспу присилав із записками, в яких вказував, кому й скільки дати.

Павло Степанович під стелею своєї комори забив цвях, на який нанизував записки Строгого. Наприкінці місяця або кварталу знімав ті папірці й показував голові колгоспу: на кого, мовляв, будемо списувати роздані продукти? Федору Пилиповичу щоразу здавалося, буцімто Невінчаний приносив зайві цидулки і навіть не ним написані, але ж куди діватись? Якийсь час усе так і лишалося, та згодом голова все ж захвилювався: а раптом його розпорядження, збережені комірником, зацікавлять Відділ боротьби з розкраданням соцвласності, стануть свідченням марнотратства колгоспного добра?

— І Федір Пилипович перейшов на шифрування, — веде далі колишній комірник. — Відтоді він не писав «відпустити пуд сала», а малював щось схоже на його шмат. Свинину зображав двома вухами над, треба було думати, свинячою головою, яловичину — рогами. Ну й таке інше. Але головне: малював усе це на маленьких, не більше нігтя на великому пальці, папірцях, які на цвях не наштрикнеш. Та тільки мене цим він не спантеличив. Папірці-вказівки Строгого я став кидати у трилітрову банку. Коли кінчався місяць, висипав мізерні клаптики йому на стіл і правив своє — на кого все списувати?

Голова, однак, не зважав, роздавав колгоспні припаси й надалі. Тоді комірник змінив свою тактику. Вкотре сипонувши на стіл гору папірців, сказав: «Передали ми з вами, Федоре Пилиповичу, куті меду: тепер нам загрожує ледь не нестача». У відповідь голова колгоспу швидко і якось навіть весело розділив папірці на дві купки і заявив:

— Оце мої, а це твої. Ось і думай, на яку бригаду списувати. А краще мовчки погашай розтрату, якщо хочеш залишитися на роботі.

Ще й насварився пальцем: мовляв, сподівався налякати, але мене в дурні не пошиєш...

— Вийшло, ніби я спіймався на обмані, сам себе перехитривши, — згадує Павло Степанович і продовжує: — Утім, нічого дивного й несподіваного в тій ситуації не було. У ті часи ніхто із селян навіть не уявляв, як це — не красти в колгоспі, не тягти з нього все, що погано лежить і само проситься до рук. Ось, наприклад, після збирання комбайнами кукурудзи юрби колгоспників підбирали на полі кукурудзяні качани, яких набиралося центнерами. Лантухами збирали голівки соняшників, вибивали їх прямісінько в полі, щоб завезти до олійниці.

У селі довго пам’ятали діда Дуленка, котрий жив на крайній Садовій вулиці. Коли дочка забрала його до себе в місто, він розклеїв там оголошення: «Продається хата. У дворі колодязь, всі хозпостройки. Рядом — колгоспне поле». Саме в цьому уточненні була неабияка перевага. Виходиш із двору — і все вирощене колгоспом твоє!

Павло Степанович пригадує і такий випадок зі свого життя. Не часто, але його посилали на ранкове доїння контролювати доярок.

— Треба було встати вдосвіта, а я вечором святкував, як слід не відпочив, тож уранці дуже боліла голова. Зайшовши до корівника, знайшов закуток, присів там і ненадовго задрімав. Прокинувшись, побачив таку картину. Доярки, не підозрюючи про присутність стороннього, заходилися готувати собі подарунки. Видоївши першу у своїй групі корову, тітка Зіна налила молока у принесений із дому бідончик і замаскувала його в соломі. Тітка Тетяна насипала відро дерті й віднесла до іншої схованки, вочевидь, давньої та невипадкової. А Лідка накидала до свого мішечка макухи.

— Ось тут я виходжу зі своєї засідки з ціпком, який трапився під руку, — сміється Павло Степанович. — Вітаюся з доярками і оголошую, що маю чарівну паличку, яка зараз усіх виведе на чисту воду. Вказую ціпком на купу соломи й вигукую: «Там схований Зінин бідончик молока!». Затим таким чином відшукав і відро з дертю, і мішок із макухою. Сміху було досхочу — та й по тому. Адже ні для кого нічого надзвичайного не трапилося! Доярки від рання й до пізнього вечора без вихідних і святкових днів годували, доглядали, доїли корів. Тож і вони, і свинарки, і телятниці вважали, що по праву заслуговують на такі дрібнички, як прихоплені з роботи жмих, макуха чи дерть.

Насамкінець розкажу справжній анекдот із мого життя, — підвів риску у розмові Павло Степанович Невінчаний. — Моя теща працювала на фермі до самісінької пенсії. А потім ще 20 років ночами сторожувала в корівниках. Якось уранці повертається вона з роботи і несе драбину. Мамо, кажу, навіщо ви її прете? У нас же своїх аж три. А вона у відповідь: «Сьогодні не було чого взяти на фермі — довелося хоч драбину прихопити. Не йти ж додому з порожніми руками!».

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.