• З приводу

Школи «оптимізували». Взялися за виші

Олена КОЩЕНКО.

У Міністерстві освіти і науки анонсували процес об’єднання закладів вищої освіти, аби «оптимізувати мережу».

НЕОБХІДНІСТЬ таких радикальних змін у відомстві пояснюють демографічною ситуацією в Україні. Ще півтора десятиліття тому на один ЗВО пересічно припадало 6,5 тисячі студентів, сьогодні нема і 3,3 тисячі. Простіше кажучи, молоді у державі стає дедалі менше. Тож велика кількість університетів, як вважають у МОН, уже нерентабельна, адже ці заклади отримують і державне фінансування. Як ідеться у заяві головного освітнього відомства, в регіонах країни планується створити щонайменше шість об’єднаних навчальних закладів.

Власне, ідея не нова. Про потребу істотного скорочення числа закладів вищої освіти почали говорити ще до війни. Зокрема, влітку 2021-го таку рекомендацію нам дав Світовий банк. На переконання західних кредиторів, вистачить і половини тих ЗВО, що є, решту, мовляв, можна ліквідувати. Світовий банк навіть виділяв Україні 200 мільйонів доларів на «оптимізацію» (читай — скорочення) університетів. Тодішній міністр освіти Сергій Шкарлет лобіював цю тему, і теперішній очільник МОН Оксен Лісовий продовжує тенденцію. Такою ж, до речі, є і рекомендація Україні на шляху асоціації до ЄС від Єврокомісії, яка також вважає українську систему вищої освіти вельми «роздутою». Європейська комісія запропонувала Україні розробити відповідний план дій. Що, власне, і зробило МОН, підготувавши законопроєкт «Про модернізацію мережі закладів вищої освіти», який перебуває на розгляді Верховної Ради.

Що хочеться у зв’язку з цим сказати? Університетів в Україні нині таки чимало. Якщо подивитись на співвідношення кількості ЗВО до чисельності населення в країні, то сьогодні в Україні їх ледь не вдвічі більше, ніж у тих же країнах Євросоюзу, Великій Британії чи США. Так, у нас працюють 173 державні заклади вищої освіти, більшість із яких мають територіально відокремлені структурні підрозділи в інших регіонах. Також деякі коледжі пропонують бакалаврську освіту. А ще є аспірантура, відкрита в інститутах Академії наук, які також вважаються окремими закладами освіти. І це, завважте, тільки державні заклади, а діють ще 85 приватних. Це справді досить «роздута» система.

Особливо якщо зважити на те, що переважна більшість випуск-ників університетів взагалі працюють не за фахом. До того ж заклади освіти різні за рівнем знань, які вони дають своїм студентам. Ба більше — серед них трапляються і такі, які тих знань і не дають, а, по суті, є «конторами» з продажу дипломів, роками паразитуючи на традиційній затребуваності вищої освіти в українському суспільстві. Всі це знають. Зокрема й у Міністерстві освіти і науки, яке попри все регулярно поновлює таким закладам ліцензії на підготовку «липових» бакалаврів і магістрів у тій чи іншій царині. Що тільки нагромаджує проблему недостатнього рівня української вищої освіти.

А під час повномасштабного вторгнення чимало університетів іще вдалися до відвертого базарювання на ниві вищої освіти: почали заробляти на чоловіках, які намагаються ухилитися від мобілізації. Адже, як відомо, навчання на стаціонарі закладу вищої освіти дає відстрочку від призову до війська. При цьому умови вступу для таких чоловіків здебільше спрощені. На деякі спеціальності достатньо співбесіди чи мотиваційного листа.

Ось які дані, зокрема, оприлюднив антикорупційний центр NGMedia. Традиційно вік студентів на першому курсі варіюється в межах 17-19 років. Однак упродовж 2022 року 85 тисяч чоловіків значно старшого, від 25 до 47 років, призовного, віку в такий спосіб дістали легальну відстрочку від мобілізації. А цього року таких «дорослих» новоспечених студентів-першокурсників в університетах України маємо аж 150 тисяч. Точніше, чоловіків 20-29 років — 76 040 осіб, 30-39 років — 43 722, віком 40+ — 20 728 осіб. І всі вони до того ж конт­рактники. Тим часом зростання числа охочих здобувати вищу освіту відбулося на тлі зростання цін за платне навчання. Для ВНЗ така арифметика є вигідною. Виходячи із середньої вартості навчання та кількості вступників, розслідувачі підрахували, що лише цього року вітчизняні університети отримали понад 2,6 мільярда гривень від чоловіків не «студентського» віку. Торік такий додатковий дохід становив 1,7 млрд грн. Ще б пак! Обмежень на вступ «контрактників» нема, університети досить вільно збільшують кількість місць для студентів за платною формою навчання.

Щоправда, готується до розгляду законопроєкт, який передбачає внесення змін до закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що стосується скасування права на відстрочку від мобілізації для студентів, які здобувають другу чи й третю вищу освіту після 30 років. Побачимо, що з того вийде…

Так що, зважаючи на вищезазначені аргументи, «оптимізувати» ще й університети, звичайно, можна. І ця освітня процедура давно відома і обкатана на прикладі тих же загальноосвітніх шкіл. Приміром, тільки за три останні роки чисельність малокомплектних шкіл у країні зменшилася на 1342 заклади. І із «зайвими» університетами, вочевидь, «панькатися» не збираються: підготували потрібний наказ про ліквідацію чи зміну статусу вишу, впродовж певного, відведеного законом проміжку часу, дотримались усіх формальних юридичних процедур (зокрема й «вибивши» згоду на об’єднання чи злиття вишів у самих колективів закладів), пригрозивши «непокірливих» позбавити фінансування, — і все, вже можна буде рапортувати Світовому банку чи Європейській комісії про виконане завдання. Втім…

Якби тільки в цьому черговому реформаторському запалі не наламати дров, як у нас нерідко буває. Це дуже відповідальне і доленосне для кожного регіону рішення. Адже наші університети сьогодні не просто заклади, які освоюють державні гроші. За великим рахунком, при розумному і далекоглядному підході до справи це інвестиція держави в людину, в її освіту та майбутню професію. Яка окупиться років за десяток-півтора, а можливо, аж через кілька поколінь. Тож підходити до скорочення вишів треба дуже обережно, не надто беручи до уваги рекомендації західних партнерів, які, до речі, аж ніяк не поспішають скорочувати власні університети попри те, що теж мають великі проблеми з демографією: своєї молоді в них дедалі менше, а велика кількість молодих мігрантів із країн Північної Африки та Близького Сходу не надто прагнуть здобувати освіту. Це так, між іншим.

Що вийшло з «оптимізації» шкіл, ми вже бачимо. Тепер залишилося пережити затіяну в розпал війни «оптимізацію» університетів під гаслом «поліпшення якості вищої освіти в Україні».