• Спортивна слава України

Той, у кого неможливо виграти

Микола МОТОРНИЙ.

Українець Віктор Чукарін — один із найтитулованіших радянських гімнастів. У 1950-х роках минулого століття його ім’я було на вустах усього світу. Про Чукаріна виходили книжки, знімали фільми, радіопередачі, були численні публікації у вітчизняних і зарубіжних виданнях, його портрети друкували на плакатах і марках. І ця слава абсолютно заслужена.

НА ОЛІМПІАДІ 1952-го Чукарін уперше за історію України завоював «золото» в командній першості, а на Іграх-1956 здобув звання абсолютного чемпіона. В його активі 11 медалей (сім золотих, три срібні, одна бронзова). Українець — перший у світі семиразовий олімпійський чемпіон. Це його у 1952-му німецький журнал визнав «найкращим гімнастом світу». П’ять років поспіль Віктор упевнено стояв на п’єдесталі пошани серед найсильніших гімнастів планети. Тоді ніхто навіть не здогадувався, що видатний спортсмен пройшов крізь пекло німецьких концтаборів.

Майбутній олімпійський чемпіон народився 9 листопада 1921 року в селі Красноармійське на Донеччині в родині донського козака і гречанки. Незабаром родина переїхала до Маріуполя, де Віктор пішов до школи. Починав заняття гімнастикою у дворі на перекладині, затим у шкільній секції під керівництвом Віталія Поповича. Під час «великого терору» родина Чукаріних пережила трагедію: 1937-го батька репресували за лист до румунських родичів, у якому він просив допомогти харчами. Після закінчення школи Віктор вступив спочатку до Маріупольського металургійного технікуму, а згодом — до Київського технікуму фізкультури. 1940-го в Харкові вперше виборов титул чемпіона України та отримав звання майстра спорту СРСР.

На жаль, усі плани порушила війна. Віктор одразу пішов на фронт добровольцем. Через кілька тижнів неподалік Городища (нині — Черкаська область) дістав поранення, а потім почалися довгі роки полону. Спочатку потрапив у концентраційний табір. На руці Віктора з’явилося татуювання — номер 10491, із яким він жив довгі чотири роки в німецькій неволі. Доля змилувалася над юнаком: його забрала до себе німецька селянська родина, що мешкала на кордоні з Голландією. Ці люди цінували тямущого батрака. Коли побачили потяг хлопця до гімнастики, не перешкоджали йому тренуватися.

Проте останні місяці війни Чукарін провів у концтаборі Занд-бостель на березі Північного моря. На початку травня 1945 року полонених зігнали в трюми замінованої баржі, яку вивели в море. Тільки через кілька днів британський сторожовий корабель натрапив на покинуте судно і відбуксував його до найближчого порту. На берег сходили живі скелети. Одним із них був Віктор Чукарін. «Я був такий худий і страшний, що навіть рідна мати визнала мене, тільки знайшовши на голові рубець, що залишився в мене з дитинства після падіння зі скирти», — згадував пізніше Віктор Іванович.

Повернувшись додому, хлопець перебував під наглядом, адже був подвійним «ворогом народу»: як син репресованого і як полонений. Жив без паспорта (аж восени 1946-го якийсь начальник у Маріуполі змилостивився над ним і дозволив видати документ), працював на заводі «Азовсталь» і мріяв повернутися у спорт. Від надій перейшов до дій. Щоденне тренування, правильне харчування — і поступово тіло почало набирати форму. Вже в 1948-му Чукарін виграв чемпіонський титул у вправах на брусах — своєму найулюбленішому снаряді. Він навіть мав прізвисько — Брусевич. Після успішних стартів на всесоюзних змаганнях потрапив до збірної СРСР. З’явилася нова мета — перемога на Олімпійських іграх.

Гельсінська Олімпіада-1952. Для 30-річного Віктора, як і для інших радянських спортсменів, вона була перша. Чукарін здивував усіх — чотири золоті і дві срібні медалі. Наступна Олімпіада-1956 у Мельбурні. Тут головними суперниками радянських гімнастів стали японці, які вражали всіх своєю технічною досконалістю. У командній першості перемогу виборола збірна СРСР. Але справжня драма чекала попереду. Чукарін найслабше володів вільними вправами, а його суперник із Японії Такасі Оно, навпаки, був асом у цій дисципліні. Щоб перемогти, Віктор мав заробити як мінімум 9,55 бала. Доклавши максимум зусиль, українець здобув такі бажані оцінки, рівно 9,55. У підсумку Віктор обійшов японця. Той, здивований до потрясіння, сказав тільки одне: «В нього неможливо виграти!».

У підсумку атлет привіз до Львова, де після війни навчався в Інституті фізкультури і потім працював викладачем, п’ять медалей (три золоті та по одній срібній і бронзовій). На піку олімпійської слави 35-річний Віктор завершив кар’єру спортсмена і став тренером, а згодом і суддею міжнародної категорії. Здавалося, знаменитий чемпіон спочиватиме на лаврах, а він, як і раніше, сумлінно працював на кафедрі гімнастики, тренував молодь, і це було для нього найголовнішим. Чукарін став автором багатьох нових складних елементів, які донині виконують гімнасти. На жаль, тоді ще не увійшло у практику називати їх на честь творців. Підготував першого галичанина — олімпійського чемпіона (Ігри-1980) Богдана Макуца і ще понад 20 майстрів спорту.

Віктор Чукарін був надзвичайно скромною і чуйною людиною. Разом із дружиною Клавдією Іванівною, також гімнасткою, викохали двох донечок, Віку та Олю. Віктора Івановича завжди поважали за чесність і принциповість, працелюбність і наполегливість, майстерність найвищого рівня, до якої просто мусили дотягуватися найкращі атлети світу. Дев’ятого листопада 2023-го йому виповнилося б 102 роки.