Архів
Вівторок,
23 січня 2024 року

№ 4 (20048)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Соняшник
  Версія для друку          На головну
  • Життя триває

Iз Маріуполя — в Дубровицю

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Після двох місяців підвального життя в Маріуполі, неподалік «Азовсталі», їх із донькою врятував випадок. Коли ненадовго вийшли вдихнути повітря, поруч зупинилося авто. Водій розповів, як доїхати до Володарська, далі — до Бердянська. А звідти, сказав, ще можна дістатися в Запоріжжя…

ЛЮБА та 12-річна Валерія вхопилися за цю інформацію, як за рятівну соломину: адже вибратися з міста просто не було можливості — ніхто нікого не евакуював. У Бердянську переночували в знайомої, а зранку знову допоміг випадок: їх довезли до Мелітополя. Звідти через 13 блокпостів окупантів попрямували в Запоріжжя. «Все, Україна!» — видихнули з полегшенням.

У рідне поліське село Залужжя, де вже чекала-виглядала своїх дівчат мама та бабуся, вони дісталися 20 квітня 2022-го. Це на папері їхній маршрут умістився в кілька рядків, а насправді…

Ті емоції не полишають Любу й сьогодні. І, мабуть, не залишать ніколи в житті. «Вдумайтеся: з Маріуполя до Запоріжжя напряму дві з половиною години їхати, ми ж діставалися тиждень! Про гроші окрема розмова: лише з Володарська до Бердянська машина коштувала по 5 тисяч із людини. А поїхали ми в чому були. Все, що надбали, залишили в квартирі на вулиці Торговій: з наших вікон було видно «Азовсталь», — розповідає жінка.

…Дівчина з Полісся Любов Лущик, отримавши в Рівненському державному гуманітарному університеті освіту вчителя початкових класів та психолога, поїхала в місто Марії погостювати в дядька. Гадала, на кілька днів. А залишилася на довгих…15 років. Якби не війна, каже, то й назавжди. Треба чути, як захоплено розповідає вона про український Маріуполь, у який закохалася на все життя.

«Я багато подорожувала Україною і за кордоном бувала. Скажу так: наш Маріуполь — це було надсучасне місто на морі з потужним економічним потенціалом, якому могла позаздрити Європа! І можливість гідно заробляти для всіх, хто не лінувався. А ще там вистачало місця під сонцем і нам, українцям, і грекам, і азербайджанцям, навіть індусам, які вчилися в міжнародному університеті», — гортає сторінки власної пам’яті жінка.

…Вона ностальгує за українським Маріуполем, але розуміє: наразі про повернення туди не йдеться. Мешкають із донькою в материнській хаті: зрештою, Валерія щоліта бувала в бабусі.

Сама ж Люба спочатку працювала в магазині в рідному Залужжі, де завдяки її ініціативності та непосидючості суттєво пішов угору товарообіг. Нині — в Дубровиці, в магазині №10. Як тільки вона прийшла, товарообіг зріс на 30 відсотків: от що значить — на своєму місці продавець. Люба запропонувала спорудити поруч магазину літній майданчик. До неї дослухалися, заодно й територію обклали бруківкою, і побутову кімнату в магазині обладнали. Вона завжди пам’ятає, хто і що в неї купує, що хотів би замовити. Побачивши Любу в роботі, керівництво мережі, якій належить магазин, запропонувало їй посаду менеджера — ось таке заслужене кар’єрне зростання.

Про подальше життя жінка каже: «Планів поки що не будую — просто хочеться спокою. Тут, на малій батьківщині, маю його бодай якусь дещицю. Намагаюся не підвести людей, які в мене повірили. Оцим і живу».

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Нема чим платити
Читати
Просять виїхати
Читати
Не оформили — значить, відмовилися
Читати
Допомога переселенцям
Читати
Ціна росте
Читати
Різниця величезна
Читати
Безбожно грабують
Читати
Відшкодують не все
Читати
Потрібні кваліфіковані працівники
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове