• Життя триває

Iз Маріуполя — в Дубровицю

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Після двох місяців підвального життя в Маріуполі, неподалік «Азовсталі», їх із донькою врятував випадок. Коли ненадовго вийшли вдихнути повітря, поруч зупинилося авто. Водій розповів, як доїхати до Володарська, далі — до Бердянська. А звідти, сказав, ще можна дістатися в Запоріжжя…

ЛЮБА та 12-річна Валерія вхопилися за цю інформацію, як за рятівну соломину: адже вибратися з міста просто не було можливості — ніхто нікого не евакуював. У Бердянську переночували в знайомої, а зранку знову допоміг випадок: їх довезли до Мелітополя. Звідти через 13 блокпостів окупантів попрямували в Запоріжжя. «Все, Україна!» — видихнули з полегшенням.

У рідне поліське село Залужжя, де вже чекала-виглядала своїх дівчат мама та бабуся, вони дісталися 20 квітня 2022-го. Це на папері їхній маршрут умістився в кілька рядків, а насправді…

Ті емоції не полишають Любу й сьогодні. І, мабуть, не залишать ніколи в житті. «Вдумайтеся: з Маріуполя до Запоріжжя напряму дві з половиною години їхати, ми ж діставалися тиждень! Про гроші окрема розмова: лише з Володарська до Бердянська машина коштувала по 5 тисяч із людини. А поїхали ми в чому були. Все, що надбали, залишили в квартирі на вулиці Торговій: з наших вікон було видно «Азовсталь», — розповідає жінка.

…Дівчина з Полісся Любов Лущик, отримавши в Рівненському державному гуманітарному університеті освіту вчителя початкових класів та психолога, поїхала в місто Марії погостювати в дядька. Гадала, на кілька днів. А залишилася на довгих…15 років. Якби не війна, каже, то й назавжди. Треба чути, як захоплено розповідає вона про український Маріуполь, у який закохалася на все життя.

«Я багато подорожувала Україною і за кордоном бувала. Скажу так: наш Маріуполь — це було надсучасне місто на морі з потужним економічним потенціалом, якому могла позаздрити Європа! І можливість гідно заробляти для всіх, хто не лінувався. А ще там вистачало місця під сонцем і нам, українцям, і грекам, і азербайджанцям, навіть індусам, які вчилися в міжнародному університеті», — гортає сторінки власної пам’яті жінка.

…Вона ностальгує за українським Маріуполем, але розуміє: наразі про повернення туди не йдеться. Мешкають із донькою в материнській хаті: зрештою, Валерія щоліта бувала в бабусі.

Сама ж Люба спочатку працювала в магазині в рідному Залужжі, де завдяки її ініціативності та непосидючості суттєво пішов угору товарообіг. Нині — в Дубровиці, в магазині №10. Як тільки вона прийшла, товарообіг зріс на 30 відсотків: от що значить — на своєму місці продавець. Люба запропонувала спорудити поруч магазину літній майданчик. До неї дослухалися, заодно й територію обклали бруківкою, і побутову кімнату в магазині обладнали. Вона завжди пам’ятає, хто і що в неї купує, що хотів би замовити. Побачивши Любу в роботі, керівництво мережі, якій належить магазин, запропонувало їй посаду менеджера — ось таке заслужене кар’єрне зростання.

Про подальше життя жінка каже: «Планів поки що не будую — просто хочеться спокою. Тут, на малій батьківщині, маю його бодай якусь дещицю. Намагаюся не підвести людей, які в мене повірили. Оцим і живу».