Схаменутися, поки не пізно

Микола ЯСЕНЬ.

Дніпропетровська область.

Заступник голови обласного громадського об’єднання «Дніпровський пасічник» Дмитро Любченко звернувся до аграрників Дніпропетровської області із закликом, суть якого висловив коротко і ясно: «Засилля соняшнику — згуба для землі та бджіл!» Дмитра Миколайовича спонукав не мовчати той факт, що як фермери, так і великі господарства всього регіону під час нинішньої весняної сівби збираються орієнтуватися передусім на олійні культури.

ВТІМ, такі наміри і тенденції не лише придніпровцям притаманні. «Структура посівів ярових буде сформована під упливом фактору прибутковості, — прогнозує гендиректор компанії «УкрАгроКонсалт», яка аналізує сільгоспринок, Сергій Феофілов, — відтак поточний стан справ показує, що перевагу надаватимуть таки соняшнику». Також слід ураховувати такий момент: насіння ще й дає змогу одержувати додану вартість при його переробці. А це тепер для вітчизняного аграрного сектору справді неабиякий аргумент.

Інша річ, що останніми роками село якось охоче і покірно майже геть відкинуло застереження та рекомендації агрономів щодо частки соняшнику в сівозмінах. Ще недавно Любченку доводилося часто мандрувати територіями не тільки Дніпропетровщини, а й сусідніх Запорізької та Херсонської областей. І, коли подорожував у серпні, очі йому сліпило суцільне жовте цвітіння на полях. «Та скільки ж можна?!» — у відчаї запитує Дмитро Миколайович. І прямо говорить про те, що ось так ставляться лише до чужої землі, а не до власної. Адже ще у позаминулому столітті агроном В. Богданович, говорячи про основні культури, що домінували в ті часи на Полтавщині, писав про появу там соняшнику: «Сіяти його заходилися в Лубенському повіті на орендованих землях, які не шкода — не свої». То чи не виходить так, що, здійснивши аграрне роздержавлення в Україні, ми передаємо сільгоспугіддя у власність господарям, які є дбайливими та ефективними хіба що на словах?

І сьогодні у своєму «дружньому посланні» землякам-аграрникам Дмитро Любченко нагадує, що вже двісті років і сільгоспвиробники-практики, і вчені-агрономи наполягають повертати соняшник на попереднє місце не частіше, ніж через 8-10 років. Він же неабияк виснажує землю. А ми на початку ХХІ століття заходилися сіяти мало не соняшник по соняшнику... Крім того, яким би це комусь не видавалося дивним, ця культура губить і бджіл також — ось у чому полягає теперішня ще складніша проблема, до якої чи не першим, принаймні на Дніпропетровщині, привертає увагу пасічник Любченко.

— Рік на рік не приходиться, — розмірковує Дмитро Миколайович, — але минулий видався дуже показовим. Увесь торішній квітень був холодним, тому, коли нарешті прийшло тепло, взяток так званого травневого меду, головним чином із білої акації, тривав недовго — днів вісім-десять. Кожна бджолосім’я встигла наносити не більш ніж 35-40 кілограмів меду. Розумні пасічники могли дозволити собі відкачати щонайбільше половину. Хоча травневий мед найбільше в ціні.

І далі Любченко пояснює, в чому річ. Протягом останніх кількох років Україна, по суті, перебуває у стані земельної лихоманки: повсюдно із краю в край розорали колишні невгіддя, ба навіть цілі екосистеми — ті ж балки чи переліски, луки та пасовища і тому подібне. Незайманих площ сьогодні практично не залишилося. Внаслідок цього збору з різнотрав’я, що настає по закінченні травня, нині практично нема. Адже колишнє буяння польових рослин, які своїм щедрим цвітом годували бджілок, щезло дуже швидко. Тож від початку літа й аж до пори соняшнику комахи у прямому значенні голодують. І забрати в них увесь травневий мед означає приректи на загибель.

— Ситуація нині така, — пояснює Дмитро Любченко, — що основна медоносна база звелася тільки до двох монокультур — ріпаку й більшою мірою соняшнику. А він надто виснажливий не лише для землі — важкий і для бджіл також. Уже місяця через півтора «напівпростою» та напівголодного існування комахи неминуче слабшають, стають кволими та вразливими до справді тяжкого збору нектару з головок соняхів. Надміру перевантажене ними довкілля згубне, таким чином, і для невтомних золотокрилих трудівниць. На соняшникових медозборах їх нині гине втричі більше, ніж траплялося раніше.

Так, цитуючи класика, не той тепер Миргород, Хорол-річка не та. Не сіють, як колись у колгоспах, на значних площах еспарцет, люцерну та конюшину. Згортання тваринницької галузі вилилось у скорочення земель, зайнятих під кормовими культурами-травами. Та й вирощування, скажімо, гречки звелося до мінімуму. А бджоли, підводить риску один із лідерів спільноти пасічників Дніпропетровщини, як і багато інших живих істот, належать до тих, що в умовах монобази вироджуються. Причому це відбувається вже сьогодні, бо належного раціону для їх повноцінного існування катма!

Ось чому лунає заклик Дмитра Любченка схаменутися, поки не пізно. І збагнути й затямити: якщо бджоли загинуть, навіть якщо їх просто стане менше, то й соняшник сіяти відпаде можливість. Бо не буде кому його ефективно запилювати, тим паче на настільки надмірних площах, як нині в нас практикується наперекір здоровому глузду. Тож не стане не тільки такого унікального продукту, як мед, а й запашної української соняшникової олії.