Вівторок, 6 лютого 2024 року № 6 (20050)
http://silskivisti.kiev.ua/20050/print.php?n=53661

Ракети «вбили» Пушкіна

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

На фото автора: вулиця Пушкінська після ракетного удару.

Одна з центральних вулиць Харкова, названа колись на честь російського поета Пушкіна, тепер носитиме ім’я українського філософа, просвітителя і поета Григорія Савича Сковороди. За таке рішення проголосувала Харківська міська рада. Ініціатива перейменування виникла ще тоді, коли російські ракети зруйнували національний музей-заповідник Григорія Савича. Виступили з нею працівники харківського видавництва «Vivat». Однак лише після того, як унаслідок масованого ворожого обстрілу 23 січня 2024 року у столиці Слобожанщини була зруйнована, серед інших, історична забудова на Пушкінській, постраждали люди, це нарешті сталось.

— ТЕПЕР вулиця носитиме ім’я Григорія Сковороди. Я вдячний, що депутатський корпус підтримав цю пропозицію, — повідомив міський голова Ігор Терехов.

Колись ця вулиця йменувалася Німецькою, бо там селилися німецькі поселенці, які чимало зробили для розвитку Харкова. Пушкінською вона стала 1899 року, коли російська імперія широко і помпезно відзначала 100-річчя поета — свого славословця. Тоді ж, нібито на численні прохання містян, було вирішено встановити пам’ятник Пушкіну у сквері неподалік. Утім, святкування ювілею завершилося, «пушкінобєсіє» стихло, і проєкт із пам’ятником на п’ять років загальмував. Відкрили його 1904-го, а за кілька тижнів після встановлення члени Української народної партії зробили спробу підірвати монумент, проте вибухівки виявилося замало. Організатор підриву Микола Міхновський пояснив це так: «Я був переконаний, що доки в Україні немає пам’ятників Шевченку — не сміє стояти інший».

Читати чи не читати того або іншого письменника — це справа смаку, вподобань і вибору кожного. От тільки не зрозуміло, хто саме з містян мріяв про монумент митцю, який геть не шанував Харків. Згадуючи про подорож із Санкт-Петербурга на південь, самозакоханий придворний поет нарікав, що піддавсь умовлянням харків’ян відвідати місто, пожертвувавши обідом, хоча «Харківський університет не вартий курської ресторації».

На українських землях, зокрема у Харкові, московія утверджувала себе не тільки монументами та назвами вулиць, а ще й узвозом, театром, названим на його честь, та іншими символами російської імперії, карбувала в пам’яті народу свою присутність чималим списком увіковічених у топонімах «достойників», які до міста не мають жодного стосунку. За словами начальниці Північно-Східного відділу Українського інституту національної пам’яті дослідниці харківської топоніміки Марії Тахатулової, маємо аж 260 вулиць, названих на честь російських міст, річок, озер, гір та інших географічних об’єктів держави-агресорки. Отаке «мічення території» рускім міром.

Щодо українського світу, то росіяни завжди з ним боролися. Встановити пам’ятник Кобзареві у публічному просторі Харкова шансів довго не було. Московитська влада добре розуміла, що це за символ. Тому бюст Шевченка вдалося розмістити на приватній території, у саду садиби підприємця Олексія Алчевського і на його кошти. Побачити погруддя можна було лише через ґратки огорожі. Про те, аби назвати на честь Тараса Григоровича вулицю, годі було й думати! Величний, але дуже ідеологізований у дусі дружби з москвою та будівництва комуністичного майбутнього пам’ятник Кобзарю в столиці Слобожанщини постав у 1935 році. Імперська більшовицька влада його зводила і водночас цинічно знищувала українську літературно-мистецьку еліту. Кривавим апогеєм цієї розправи у листопаді 1937-го став розстріл в урочищі Сандармох у Карелії понад 250 видатних представників української інтелігенції. Як було заведено в СРСР, а затим успадковано росією, приурочили цю «чистку від ворожих елементів» до «сакральної» дати — 20-річчя більшовицької революції…

…Щодо вшанування пам’яті Григорія Савича, зокрема перейменування на його честь вулиці Пушкінської, то влада довго впиралася. Мовляв, маємо ж у Харкові вулицю Григорія Сковороди. Ну то й що, що вона дуже маленька і знаходиться на околиці, в глухому приватному секторі? І це при тому, що мандрівний філософ жив у Харкові, викладав у тутешньому колегіумі, значна частина його життя пов’язана зі Слобожанщиною, він любив цей край... Та найголовніше — це одна із постатей в історії, яка формувала підвалини ідентичності української нації. Недарма його музей був знищений московитами одним із перших. Харківська ж влада в якомусь екстазі вчепилася в символ російської імперії Пушкіна, а от стосовно свого генія... Очевидно, український дух свободи тутешнім керманичам чужий.

Нарешті і до депутатів, і до громадян почало доходити, що таки не «какая разніца», на якій вулиці мешкати. Проте приходить це усвідомлення разом із пролитою українською кров’ю.