• Думки вголос

Чи вийдемо з кризи?

Юрій Касьянов,

волонтер, спеціаліст

з аеророзвідки.

ЧЕРЕЗ два роки від початку великої війни Україна потрапила в найжорстокішу кризу за увесь період незалежності. На нас тисне сильний ворог, західна допомога різко скоротилась, вітчизняна економіка ледве дихає, військова економіка не зростає, населення відчуває розчарування, довіра до влади впала до критичної позначки.

Але криза — це не катастрофа, це нові можливості. Ми не перші й не останні, хто наразився на кризу під час війни.

Наприклад, у нацистській Німеччині в травні 1940 року, в розпал війни з Францією і Британією, було вироблено лише 40 танків, а 1944-го, після двох років бомбардувань, унаслідок яких багато заводів було зруйновано, щомісяця випускали вже понад 2 тисячі танків.

На початку війни німецька промисловість щомісяця виробляла всього 500 винищувачів, а 1944-го розбомблена Німеччина випускала з конвеєра вже 4 тисячі винищувачів на місяць.

Якщо комусь не подобається приклад нацистської Німеччини, згадаймо Америку. Сполучені Штати, як відомо, маючи в 1941 році вельми слабку військову промисловість, 1943-го вже випускали зброї, військової техніки та військових матеріалів стільки ж, скільки решта країн, що воювали, разом узяті.

Сьогодні саме час (із запізненням на два або й на 10 років) серйозно зайнятися мілітаризацією суспільства, країни і модернізацією України.

Воєнні невдачі, економічні проблеми, несприятлива зовнішньополітична обстановка, як не дивно, спонукають нас до того, щоб перейти на якісно вищий рівень розвитку.

Армія вже стає технологічно набагато досконалішою, ніж навіть рік тому: дронів на деяких ділянках фронту використовується більше, ніж снарядів. Паразитична економіка «білих комірців» вимушено змінюється на військову економіку інженерів і робітників, що виробляє реальний продукт.

Проте найскладніший елемент модернізації — радикальна зміна системи управління.

Нам потрібні не просто нові обличчя, хоча, безумовно, важливо вигнати з високих кабінетів неефективних менеджерів.

Треба змінити саму структуру системи управління, грамотно розподілити повноваження і відповідальність, аби позбутися дублювання функцій, безвідповідальності, ручного управління всіма і всім зі... скажімо, Офісу президента.

Має бути одна головна людина, яка відповідає за державну політику в оборонній промисловості, яка сама підбирає собі команду, яка має повноваження, карт-бланш на будь-які зміни, будь-які рішення.

Така людина має давати публічні обіцянки і публічно нести за них відповідальність. Вона має бути не «людиною президента», навпаки — максимально незалежною і самостійною і не боятися суперечити навіть самому Єрмаку.

Має бути одна така людина, яка відповідає за розвиток індустрії дронів, за застосування безпілотників на війні. Щонайбільше повноважень і надзвичайна відповідальність. Публічна робота, публічні обіцянки, публічно визначені терміни і публічне покарання у вигляді політичного забуття в разі невдачі. Ну і втрата посади, звичайно.

У всіх сферах військової економіки (а іншої у нас зараз нема), військового і військово-цивільного управління має з’явитися особа, що наділена персональною владою і персональною відповідальністю.

Зрештою архітекторами військової економіки в Німеччині були Тодт і Шпеєр, а люфтваффе створив Мільх, і всі знали їхні імена, з їхніми іменами пов’язували створення бездоганної нацистської військової машини, реактивних винищувачів, крилатих та балістичних ракет.

У нас знають, мабуть, тільки Федорова і Камишина, трохи Умєрова, в управлінні Збройними силами — Залужного. Мінстратегпром займається дронами, Міноборони займається дронами, Мінцифри займається дронами, Генштаб займається дронами, ще Укроборонпром займається дронами, і окремі відомства займаються дронами, і місцева влада займається дронами, і волонтери займаються дронами — і тому ніде немає персональної відповідальності.

Ніхто персонально не створює і не оприлюднює державної політики. А десятки міністрів, тисячі високопоставлених менеджерів взагалі перебувають у тіні, де майже катма реальних можливостей і де можна уникнути відповідальності.

У цьому проблема. Треба ділитися владою, поки не прийшли ті, хто владу забере.