Про що кричать аграрії?

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

«Узимку, питаєте, що робимо? Молоко, м’ясо, зерно продаємо, хліб печемо. Словом, без діла не сидимо», — ось так, коротко та конкретно, задовольняє мою цікавість директор ПСП «Розвазьке», що в Ост-розькому районі Рівненщини, знаний сільгоспвиробник Петро Ягодка.

_{Не підводить «шосте чуття»}

ЯКІ ТІЛЬКИ часи не випало пережити йому разом із працьовитими земляками, а тепер іще й війну! І хоча господарство, яке він очолює понад чверть століття, тилове, подих війни впритул відчувають і тут. Каже, практично нікому вже сісти за кермо комбайна та трактора: всі працездатні чоловіки стали на захист Вітчизни. Чимало з них, на жаль, повернулися в рідний край «на щиті»…

Однак Петро Іванович, (на фото) який розміняв уже восьмий десяток, не втрачає ані фізичної форми, ані віри в нашу перемогу. І робить усе від нього залежне, аби і фронту допомогти, й родинам тих, хто так міцно тримає над нами небо. Щоб наперекір ворогам колосилось українське збіжжя...

Внутрішній голос щороку підказує йому, чого й скільки покласти в землю, аби втриматися «на плаву». Торік якесь шосте чуття порадило посіяти на ста гектарах угідь овес, тоді як інші зробили «королевою поля» гречку (пригадуєте, як вона, було, й до ста гривень за кілограм доходила?). Нині ж на прилавках магазинів бачимо її по 20-25 гривень. А з поля, каже Петро Ягодка, і по 6 тисяч за тонну аби продати — отака, у мінус самим собі, арифметика…

Близько 60 відсотків українських фермерів нині працюють у мінус, стверджують аграрні експерти. «Справді, ціни на зерно нині майже вдвічі нижчі, ніж до війни. І кукурудзу, і пшеницю вже навіть по 5 тисяч за тонну продати важко, та ще й самим треба відвезти щонайменше за 170 кілометрів, — резюмує Петро Ягодка. — Але ми чимало хліба печемо у власній пекарні, реалізуємо його у всій окрузі, ще й у Рівному, частину зерна людям на паї видаємо. А ось овес нас неабияк виручає: його забирають зі складу по 6700 за тонну. Ця культура нині у попиті: овес незамінний, приміром, у дитячому харчуванні, бо має антиалергічні властивості. А родить він у нас приблизно 60 центнерів на круг».

Словом, у «Розвазькому» не втрачають оптимізму і готуються засіяти всі 1200 гектарів ріллі (вже запаслися добривами, ціни на які стабілізувалися). Як-не-як, а 700 голів ВРХ утримують.

«Земля не облогуватиме за жодних обставин. Вистачить у нас сили волі, щоб і засіяти ниву, й належно доглянути, й урожай зібрати», — впевнено каже Петро Ягодка.

При цьому господарство ще жодного разу не скористалося державною підтримкою — покладаються лише на власні сили та можливості.

_{Скопіюйте підходи в німців!}

ТЕ Ж саме стосується і сусіднього ТОВ «Кунівське», що в Ізяславському районі Хмельниччини. Очолює його кандидат сільгоспнаук Віктор Щербачук (на фото на 1-й полосі), Тамтешня «фішка» — органічна продукція. Ревінь, малина, полуниця, пшениця, кукурудза, ріпак, цукрові буряки, соя — все це вирощують без грама хімії, технологічний ланцюг суто натуральний. Так, це затратно: з однаковою собівартістю вирощування органічна пшениця родить до 5 тонн із гектара, а оброблена хімічними засобами на цих самих землях — близько 10 тонн. Коштує ж і та, і та тепер однаково — до 5 тисяч за тонну. Але це, власне, український феномен.

Тоді як європейські ціни на органічну продукцію в рази вищі від тих, які платять за вирощене промисловим способом. Бо Європа, буквально розуміючи фразу «ми є те, що ми їмо», на рівні простого споживача готова платити за органічні харчі більше. А низька купівельна спроможність українців — чи не головне, що стримує розвиток повноцінного ринку натуральних продуктів. Проте не тільки це.

«Моя мрія — збудувати завод із переробки органічного молока: хочу, щоб наші діти й онуки пили саме таке, а ще їли натуральні йогурти та сири. Так, для цього потрібні немалі інвестиції. Але ж вони повернуться найціннішою валютою — здоров’ям нації. Як на мене, відновлення України варто починати саме з цього», — переконаний Віктор Щербачук.

Нині ж майже все вирощене відправляють до Німеччини: саме там зосереджено 80 відсотків заводів із переробки органічної продукції в Європі. Тобто і додана вартість залишається в цій і без того не бідній країні (вже не кажу про робочі місця та податки). Усе це могло б затриматися в Україні, якби бодай задля старту створили певні преференції для виробників і переробників органічного. Бо як можуть вони конкурувати з тим-таки німецьким фермером, який отримує від своєї держави дотацію в розмірі 600 євро на гектар органічного і 300 — на гектар традиційного виробництва? Та ще й у вкрай не прогнозований воєнний час?

Невже так складно не розпилювати кошти на малозрозумілі та часто міфічні «програми підтримки села», а скопіювати підходи в німців? І сформувати дотацію на гектар ріллі, яка обробляється, на літр виробленого молока? Тоді й поголів’я не скорочуватиметься (сьогодні ці процеси набули загрозливих масштабів), бо сам підхід мотивуватиме господарів. І зовсім не треба «винаходити велосипед»… Про це з перших років незалежності України кричать усі аграрії, та їх, на жаль, і досі не чують на Печерських пагорбах.

Ще одна проблема — перевезення сільгосппродукції, в тому числі органічної, через кордон. І вона, на жаль, наростає, наче снігова куля… От і виходить, що тепер, коли наші кордони з ЄС перекриті, від завантаження продукції до її прибуття у місце переробки минає щонайменше місяць.