Живі мистецькі традиції

Надія ОЛЕКСЕВИЧ.

Львівська область.

Містечко Глиняни — одне з найдавніших поселень на Львівщині. Його назва, за переказами, походить від гірської породи, якої в цій місцевості чимало. Історичні довідки розповідають про Глиняни як про місто з королівським статусом, у якому в давнину відбувалися великі ярмарки, розвивалися всілякі ремесла. Зокрема, наголошується, воно славилося ткачами.

СПРАВОЮ чи не всього свого життя зробила дослідження килимарства у Глинянах уродженка міста, мисткиня в царині художнього текстилю, етнографиня, професорка Львівської національної академії мистецтв Зеновія Михайлівна Шульга (на фото). Саме від неї дізнаємося, що 1885 року священник о. Филимон Решетилович організував майстерню, аби вивести тутешнє ремесло на високий рівень. Невдовзі до Глинян приїжджає художник Іван Юрайда, який стає директором ткацької школи та починає фахово навчати місцевих. «Настає справжнє «килимове шаленство», — характеризує цей період у Глинянах Зеновія Михайлівна.

Ткали за зразками майстерні знаного галицького мецената Володислава Федоровича, чиї килими неабияк цінувалися в Європі і мали красиві східні узори. Замовлень надходило дуже багато. А коли до проєктування килимів залучили знаменитого художника, ректора Львівської політехніки Едгара Ковача, то він урізноманітнив східні мотиви новими стилями.

— Гладкоткані глинянські килими, виготовлені простою технологією полотняного переплетення, завдяки високо-професійним митцям містять у собі елементи багатьох мистецьких течій. І тому вони цінні не як ужиткові тканини, а як твори мистецтва, — зауважує пані Зеновія.

Сьогодні вже відомо про глинянські килими в найрізноманітніших стилях, як і про те, що свого часу вони стали брендом, який визнавався в Європі та Америці і на виставках у Мілані, Нью-Йорку отримував найвищі нагороди. На початку Першої світової війни виробництво в місті занепало, однак ненадовго. 1921-го його відродив відомий на той час промисловець Михайло Хамула.

З приходом радянської влади килими в Глинянах почали штампувати метрами квадратними продукції. Вже ніхто не працював над кожним зразком, а просто десятки разів перемальовували те саме. Хіба таке «мистецтво» могло взагалі мати цінність? Спочатку фабрика мала назву «Визволення», потім — «Перемога» і проіснувала до 1991 року. Це закономірно, бо з розпадом Союзу відкрилися кордони і килими-штампи не витримали конкуренції.

На цій фабриці після закінчення Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв) свого часу працювала й пані Зеновія. Вона пригадує, як на початку 1990-х її мати зауважила, що в кожній хаті жителів Глинян є старі килими, які треба зберегти для нащадків.

Тоді Зеновія Михайлівна, не зволікаючи, звернулася до директора Національного музею у Львові Андрія Новаківського. В його експозиції на той час був лише один глинянський килим. Разом із чоловіком мисткиня зібрала понад 80 виробів та зініціювала їх реставрацію. «Музей не склад старого лахміття. Мусиш туди покласти найліпші речі у доброму стані. Сьогодні там неоціненна колекція», — переконана вона. На глинянські килими можна подивитися в місцевому музеї. І навіть спробувати ткати, відчути особливу магію створення виробу.

Зеновія Шульга також є автором міжнародного етномистецького проєкту «Екологічний ракурс», у межах якого до міста приїздить дуже багато людей. Допомагають ентузіастці її доньки Марія Флейчук та Олеся Дацко. Пані Марія у 2021 році створила підприємство «Зена-Глиняни-Арт-Студія», яке почало ткати килими за проєктами митців минулого і сучасного, використовуючи методики фарбування пряжі рослинними барвниками, які розробила її сестра Олеся. Сьогодні у Глинянах випускають не лише традиційні, а й екологічно чисті речі. Як і колись, вони мають успіх на європейському ринку.

Вкладаючи душу у збереження традицій містечка, Зеновія Михайлівна наголошує, що зробить усе для того, аби відродити славу місцевого килима. Нині шукає засоби для його популяризації, планує долучитися й до відкриття ткацької школи. Втішена, що мистецтво виготовлення візерункового глинянського текстилю внесли до національного переліку нематеріальної культурної спадщини. Як бачимо, історія місцевого килимарства досить цікава й багата. Велика шана людям, які її творили тоді і плекають-відроджують нині.