• Відлуння

Боремося за державу, сьогодення, майбутнє

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Минула десята річниця перемоги Революції гідності. Аби вшанувати Героїв Небесної сотні, у Харкові біля меморіалу, створеного на честь полеглих, біля храму Івана Богослова Православної церкви України зібралися учасники подій, волонтери, віряни. Серед них був і комендант першого та лідер другого харківського Майданів, письменник європейського звучання, музикант Сергій Жадан, із яким ми ведемо розмову.

— Сергію, чи й справді Революція гідності перемогла, якщо почасти нами керують ті, хто був з іншого боку барикад?

— Такими категоріями оперувати не треба. Історія — складний процес, він не лінійний. Якісь речі мають здатність повертатися чи відновлюватися — ті ж таки зло й несправедливість. Мені здається, що коли ми будуємо свою країну, якщо хочемо справедливості, то маємо розуміти: в один момент усе це не відбудеться. Потрібно досягати бажаного все життя... Ми зібралися в церкві, а вона навчає того, що шлях праведника складається з тисячі кроків. Гадаю, наша дорога до свободи така ж. Жертви, які приносяться сьогодні, не можна сприймати як якусь доконечну ціну. Пам’ять же має налаштовувати нас на щоденну працю.

— Коли в 1991 році у день проголошення Незалежності України ми кричали під стінами Верховної Ради «Воля або смерть», то здавалося, що життя опісля настане справедливе і щасливе. Але я не бачу разючих змін. Ті ж корупція, проблеми з економікою, свободою слова, вплив росії на всі сфери включно з релігією…

— Давай згадаємо досвід українських дисидентів — Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Степана Хмари. Вони роками сиділи у в’язницях, поки в УРСР ішло «нормальне життя». Дисиденти відмовлялися від багатьох речей, розуміючи, що висока мета колись здійсниться. Вони клали життя на вівтар боротьби... Справді, тепер у нас є своя держава, яку ми захищаємо. Очевидно, все це потребує зусиль, жертв. Я стояв біля меморіалу й подумав, що вперше прийшов у цю церкву в 1991 році. Фактично моє доросле життя з кінця 1980-х, коли приїжджав до Харкова іще школярем, проходить у тому руслі, що ми, українці, збираємося на вулицях із прапорами, вимогами. З одного боку, це може бути предметом нарікань, мовляв, замість того щоб насолоджуватися кожним днем, ми стоїмо на вулицях, хтось воює, а когось уже й нема. А з іншого — ми виборюємо майбутнє…

— Мій товариш любив жартувати: я знаю, що коли мене не буде, настане прекрасне життя...

— Ми теж повинні розуміти: живемо не лише для себе, а й для наступних поколінь. Так само, як наші батьки щось у нас вкладали, від чогось відмовлялись, аби ми виросли нормальними людьми.

— От ти стоїш тут, біля меморіалу, і дивишся на цю війну, яка триває вже тисячу літ, а в останні два роки вона особливо кривава. Що бачиш?

— Якби ми тоді, 2013-го, не вийшли на Майдан, то, напевне, не існувало б уже держави Україна. Була б губернія чи щось інше. Насправді жертви, які приносяться, непоправні, бо кожен полеглий — це втрачена доля, знищений світ, розбита чи зруйнована родина... Для мене очевидним було, що потрібно виходити, захищати не лише себе, а й свою країну. Ми перебували в дуже печальній ситуації, усвідомлювали, що велика війна неминуча. Це стає ще більш зрозумілим сьогодні…

Три десятиліття не минули марно. Вони дали нам можливість побудувати фундамент. Українці тримаються. Це заслуга того, що ми тоді здобули незалежність. Народ відчув смак своєї держави. Попри всі складнощі.

— Коли у поляків поцікавилися, чи будуть вони зі зброєю в руках захищати власну країну, то готових виявилося 12 відсотків, а в нас на це запитання напередодні повномасштабного вторгнення відповіли схвально 33 відсотки.

— Думаю, що якби на польському кордоні, не дай Боже, з’явилися російські танкові колони, то й поляків, бажаючих захищати батьківщину, було б не менше. Згадаймо час до того, як усе це почалося. Коли українців не чіпають, то вони добрі, лагідні, а якщо вже перейдено межу…

— Нагадуємо вулик із бджолами?

— Ми це продемонстрували 2014 року, коли своїми тілами захистили державу, й у 2022-му... В нас насправді стільки сил, про які ми самі не відаємо і про які точно не здогадуються наші вороги.