Поклик пораненої весни

Ганна Кліковка.

Запорізька область.

Добірне зерно пшениці, що не згоріло під час вибуху на території господарства, відчувши весну, проросло і потяглося до сонця.

КАРТИНА пророслої озимини на території фермерського господарства, вщент зруйнованого ворожою ракетою, крає Якову Маринченку (на фото) серце. Він приходить сюди, на кладовище свого успішного хазяйнування, і на холодному ще вітрі не може стримати сліз. Чи думалось господареві, який три десятки літ вирощував хліб на землях села Таврійське Оріхівського району Запорізької області, що на 67-му році життя його праця зазнає такої тяжкої наруги: за три хвилини будуть знищені не лише всі здобутки, а й надія на майбутнє.

Серед уламків техніки, купи металу, на попелищі важко шукати надію на день завтрашній. Однак пан Яків приходить сюди, дивиться на тоненькі паростки пшениці, що не згоріла під час вибуху, а зараз, відчувши весну, проросла і тягнеться до сонця, і наче трішки набирається від неї сили. Хоча як неймовірно болить серце хлібороба, знає тільки він.

«Це б воно росло у полі, — чоловік ковтає гіркий клубок, що підступає до горла. — Ми торік якраз зібрали врожай, найдобірніше зерно залишили як насінний матеріал, земля чекала оброблена, мали засіяти поле на 2024 рік, щоб знову отримати своє збіжжя, — усе знищено».

Той зловісний день торішнього серпня родина Маринченків не забуде довіку. «Добре, що на той час у господарстві на бригаді не було людей, бо зазвичай збирались о дев’ятій ранку, — згадує дружина фермера Світлана. — Пролунав вибух такої сили, що, здалося, і домівку знесе, і нас. Всі двері повідчинялися, вікна розсипались. То був не переляк, а просто оніміння, жахливо таке пережити. І побачити, як на пилюку за мить перетворилося нажите роками».

Сім’я займалася розвитком свого фермерського господарства майже 30 років. У селі знають їх як добрих, щирих хазяйновитих працелюбів, що ніколи не стояли осторонь, коли треба було допомогти землякам, ділилися вирощеним із малозабезпеченими. Все здобувалося тяжкою невсипущою працею: купували та оновлювали техніку, реманент. На власних нивах вирощували пшеницю та соняшник, обладнали млин, аби молоти борошно для реалізації на території області. Зруйновано все устаткування та складські приміщення, ангар із сільськогосподарською технікою: пошкоджено трактор, комбайн, вантажний транспорт. Згоріла пшениця і все зерно, яке було в ангарі, а це понад 50 тонн.

Яків Васильович розповідає, що поля та фермерське господарство і раніше агресор не раз обстрілював. Аж поки не зруйнував ущент, поціливши сюди ракетою. Під вогнем опинились і 20 гектарів соняшнику, який не встигли зібрати. За підрахунками фермера, майна знищено приблизно на 100 тисяч доларів. «Землю обробити буде нічим, засіяти нічим, і млин пошкоджений, тобто вся робота паралізована. Майбутнього поки що не бачу. Гірко це усвідомлювати. І що робити далі з цим? Все так зруйновано, що відновленню не підлягає».

Звичайно, нині, коли цю частину області нелюди постійно обстрілюють, про відбудову господарства не йдеться. Фермери вважають, що поки війна, треба привести територію в належний стан, а коли настане час, думати про подальший розвиток підприємства. Самотужки, без допомоги держави, його не підняти, усвідомлюють вони, проте зараз на думці в кожного — насамперед треба покінчити із клятим ворогом.

Світлана Федорівна повідала, що нині вони з чоловіком мешкають на дві домівки: у Запоріжжі, в дітей, ховаючись від постійних прильотів на Оріхівщину, а також не можуть не навідуватись у Таврійське. Звісно, приїзди в село не додають здоров’я та настрою, але ж пуповиною прив’язані до нього: тут народилися, побрались, у щасливому шлюбі виховали двох дітей, які разом з онуками є надійною опорою батькам.

Познайомившись із подружжям Маринченків, укотре вразилася мужністю і стійкістю сільських трудівників. А ще — їхньою глибинною мудрістю. «Щастя, що всі залишилися живими, — каже пані Світлана. — Це нас тримає, додає нам сил та врівноважує душевний стан. Бо залізо і збіжжя, як не шкода його, не рівноцінне життю і людським втратам».

…Весну, яка проривається крізь морок війни, не зупинити осоружним сиренам. Так само незнищенним є прагнення хлібороба до перемоги, мирної праці, коли він зможе вільно вийти у своє поле. Символічно проростає у понівеченій ракетою вирві та навколо неї озиме зерно: не знищить нас ворожа нечисть, ми ж у себе вдома! Може, то знак зраненому серцю, що треба жити, йти нивою свого життя далі, бо темні смуги неодмінно чергуються зі світлими!